Українська література » Сучасна проза » Викрадачі - Елізабет Костова

Викрадачі - Елізабет Костова

Читаємо онлайн Викрадачі - Елізабет Костова
ти знову наповнила моє серце, й через це я у такому боргу перед тобою, що не можу повністю передати, зважаючи на твої роки й життєвий досвід. Можливо, те, що я зараз скажу, видасться тобі надто пишномовним або навіть поблажливим — я усвідомлюю такий ризик, але ти знайдеш спосіб пробачити це мені, — так ось, я запевняю, що колись ти неодмінно зрозумієш, яку насолоду принесла мені любов до тебе. Я цілком упевнений, що тобі здається, нібито насолоду мені приносить твоя любов до мене. Що ж, коли ти проживеш стільки, скільки прожив я, то почнеш усвідомлювати, що холоднеча, яку я ношу в собі, зменшилася саме через те, що ти дозволила мені любити тебе.

Наприкінці мушу висловити подяку за те, що ти пристала на мою пропозицію — сподіваюся, я наполягав не надмірно. Зрозуміло, ми використаємо те ім’я, яке ти запропонувала, тож із цього часу моєю вельмишановною колегою буде Марі Рів’єр, і ця картина надійде до журі Салону з моїх власних рук і за збереження таємниці. Я сам відвезу її туди завтра, тому що часу вже залишається обмаль.

Вдячний тобі О. В.

Постскриптум. Жільбер Тома, приятель Іва, приходив до мене в студію зі своїм мовчазним братом (як я розумію, ти знайома і з Арманом), щоб придбати один з моїх краєвидів Фонтенбло. Деякий час тому я погодився продати цю картину за посередництва їхньої галереї. Він може й тобі стати в пригоді, як ти гадаєш? Був у захваті від твоєї золотоволосої дівчини, хоча я, зрозуміло, нічого не сказав про справжнього автора картини. Щоправда, він двічі зауважив, що стиль йому немовби знайомий, але не міг визначитися остаточно. Побоююсь, що в своїй галереї він безсоромно підніматиме ціни — втім, можливо, я занадто прискіпливий. На його користь говорить щире захоплення твоєю роботою, і не важливо, що він не знає, кому вона належить. Колись ти, якщо забажаєш, зможеш продати йому деякі свої картини.

Розділ 47

Мері

Урешті-решт я зрозуміла, що не маю запитання до професора Олівера, натомість у мене було своєрідне портфоліо. Найбільший альбом для малювання було заповнено сатирами, скриньками й натюрмортами. Ще були окремі аркуші: одна з жінок Матісса, намальована всього шістьма лініями, весело танцююча на малюнку (я не спромоглася змусити її танцювати, скільки б разів не копіювала ті лінії), та п’ять варіантів вази, від якої на стіл падала тінь. Чи була тінь на тому місці, де їй належало? І це — моє запитання? У крамниці для художників я купила велику картонну папку й поклала все туди, а на наступному занятті шукала нагоди домовитися з професором Олівером про зустріч.

Він підготував нам до того часу нові завдання: на цьому тижні ми мали написати портрет ляльки, а наступного — писати з живої моделі. Ляльку було потрібно закінчити поза студією, у вільний час, а потім принести на заняття для критичного розбору. Спершу мені не дуже була до вподоби сама ідея малювати ляльку, та коли він витяг її і влаштував на дерев’яному ляльковому стільці, мені почало подобатися. Лялька була старовинна, тендітна, негнучка, зроблена явно з розфарбованого дерева; вона мала кострубате волосся кольору червоного золота й широко розплющені блакитні очі. Однак на її обличчі був розумний, спостережливий вираз, і це робило її приємною. Роберт поклав дерев’яні руки їй на коліна, й лялька дивилась на нас — сторожко, немов жива. Вона була одягнена в синє платтячко, комір якого прикрашала квітка з кошлатої червоної стрічки. Професор Олівер звернувся до студентів:

— Вона належала моїй бабусі, — сповістив він, — а звуть її Ірен.

Потім підійшов до дошки з аркушем паперу для замальовок і мовчки показав, як нам слід передати форму моделі, що складалася з пов’язаних між собою анатомічних частин: овальна голова, суглобисті руки й ноги, закриті платтям, розпрямлений торс. Потрібно уважно придивитися до того, як скорочуються коліна, додав він, тому що ми бачимо її фронтально. Спідниця приховує коліна, але ж вони є, і ми мусимо знайти спосіб показати, що під платтям вони знаходяться. Це стосується питання про способи зображення драпіровок, сказав він, а цього ми не вивчатимемо в нинішньому семестрі, бо питання занадто складне. Але, виконуючи завдання, ми відчуємо, що під тканиною є суглоби, відчуємо під одягом тверде тіло. Художнику, запевнив нас Роберт, тут є над чим поміркувати.

Він узявся за демонстраційну роботу, а я спостерігала за ним. Бачила вицвілий рукав, засуканий на правиці, якою він малював, його зелено-брунатні очі, що перебігали з ляльки на дошку, тоді як все тіло застигло. Кучері на потилиці були розплющені, наче він забув розчесати їх, коли прокинувся, а один спереду стирчав вгору, мов рослина. Я бачила, що він не звертає уваги ані на нас, ані на своє волосся, не звертає уваги взагалі на будь-що, крім ляльки, під тоненьким платтям якої круглилися коліна. Раптом мені схотілося так само забувати про все, крім малювання. Я завжди відчувала, що діється навкруги. Завжди спостерігала за іншими й гадала, чи не спостерігають і вони за мною. Тож як мені зробитися художником на зразок професора Олівера, якщо я не здатна забути про цілий натовп людей поряд зі мною, забути про все, крім питання, що необхідно вирішити: шурхіт олівця на папері й потік ліній, народжених ним? На мене накотив відчай. Я так пильно вдивлялася у профіль Роберта з довгим носом, що почала бачити німб світла навколо його голови. Не було можливим поставити йому моє запитання, яке не було запитанням, або змусити його переглянути моє так зване портфоліо. Матиму куди більше сорому, якщо він побачить решту моїх робіт, ніж якщо він ніколи їх не побачить. Я ж навіть не відвідувала жодного заняття з малювання для фахівців, була типовим невігласом, дилетанткою, яка вміла вишивати на оббивці маленьких стільців та грати на фортепіано сонатини Бетховена. Це для таких, як я, він демонстрував труднощі справжнього живопису: існує анатомія, є драпіровки, світло й тіні, кольори й фарби. Принаймні, ви всі зрозумієте, як це насправді складно.

Я обернулася до свого полотна й приготувалася робити вигляд, нібито замальовую ляльку, а потім трохи розфарбовую. Всі заходилися працювати, навіть зазвичай легковажні студенти робилися тут серйозними через те, що тут був спокій, на цих заняттях вони не мусили про щось розповідати; в такий спосіб вони могли перепочити від розмов, від базікання в гуртожитку. Я теж працювала, але майже нічого не бачила, просто водила олівцем, а

Відгуки про книгу Викрадачі - Елізабет Костова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: