Викрадачі - Елізабет Костова
Зі свого боку, я гадаю, що вона залишалася вдома головним чином для того, щоб наглядати за нами. Але про хлопців вона не питала, тож ми їй багато й не розповідали, хіба що хлопець супроводжував когось із нас на шкільний бал — у такому разі він з’являвся до нас лише один раз, у смокінгу, потискав руку й звертався до неї «місіс Бертисон». («Який гарний хлопчик, Мері, — зазвичай говорила вона потому. — І давно ти з ним знайома? Здається, його мати пропагує в школі натуральні овочі, чи то я з кимось його плутаю?»). Цей маленький ритуал чомусь дозволяв мені відчувати не таку велику провину, наче в мене був дозвіл матері, коли пора шкільних балів минула й хлопець на побаченні, скажімо, починав гладити мене нижче спини. Що дорослішою я ставала, то менше й менше розповідала Мазі, тож коли в моє життя увійшов Роберт Олівер, я вже провела юність у власному світі, з подругами й хлопцями, які не трималися коло мене довго, зі своїми щоденниками. Роберт розповідав мені, коли ми вже жили разом, що він також із самого дитинства почувався самотнім, і напевно, то була одна з причин, через які я так сильно в нього закохалася.
Розділ 46
Мері
Перш ніж я вступила до коледжу, довелося два роки попрацювати у книжковому магазині в центрі міста, через що Мазі весь час мені дорікала, але потім я слухняно пішла вчитися, до того ж мала в кишені власні гроші. У коледжі Барнетт мені було добре. Годилося б сказати, нібито в коледжі мене постійно турбували великі питання: про сенс життя, про своє майбуття, — зіпсована багата мамина дочка зіткнулася з книжками видатних авторів і відчула спустошеність від власної нікчемності. Можна сказати й так, начебто зіпсована багата мамина дочка збагнула, що коледж Барнетт не відрізняється від того, що вона бачила й раніше, тож продала всі свої манатки, втекла у великий оточуючий світ — побачити справжнє життя — й десять років спала на вулиці серед безпритульних собак.
Можливо, я була не досить зіпсованою: Мазі змусила нас усвідомити, що акції «Квакер оутс»[98] не дозволять нам їздити на гірськолижні курорти або купувати італійське взуття, зроблене на замовлення, тож гроші на одяг видавала нам заощадливо. Також, можливо, що не була достатньо маминою дочкою: благодійні акції квакерів, допомога в розвитку Північної Філадельфії, притулок для побитих жінок, кривава блювота в лікарні Честнатхіл, — усе це надало мені відомості про страждання світу. Заняття в коледжі Барнетт не були для мене великим одкровенням, тож я працювала в бібліотеці, щоб допомогти Мазі купувати мені підручники й квитки на проїзд додому. Якщо пішло на відвертість, я не відчувала нічого гіршого, ніж звичайні переживання студенток через хлопців і через курсові роботи. І все ж одну річ я відкрила для себе, й того ніхто ніколи в мене не відбере, й то було справжнє переживання — переживання радості.
У школі мені завжди подобалися заняття з мистецтва, подобалася наша маленька на зріст сварлива вчителька мистецтва в старших класах, її заплямовані фіолетові робочі блузи, а їй подобалися мої пофарбовані глиняні статуетки людей — прямі нащадки гіпопотамів, яких я ліпила в четвертому класі й які Мазі зберігає у своїй скриньці з коштовностями. У школі я ніколи не належала до «зірок» мистецтва, купки самотніх учнів, що одержували премії штату, а потім вступали до Род-Айлендського художнього інституту або до коледжу мистецтв і дизайну в Саванні, тоді як решта замислювалася, чи вдасться поступити в один з університетів «Ліги плюща».[99] Але в коледжі Барнетт я відчула, що мистецтво живе в мені.
Дивно, що почалося все з розчарування, майже з помилки. Я вирішила була обрати своїм фахом англійську мову й літературу, але для розподілу потрібно було скласти тест із мистецтва. Вже не пам’ятаю точно, що то був за розподіл — здається, «творче самовираження», — і на початку другого семестру я записалася на заняття з поетичної творчості, тому що третьокурсник, з яким я збиралася зустрічатися, був поетом, а я не бажала виглядати перед ним повним невігласом.
Як з’ясувалося, на цих заняттях уже було досить студентів, тому мене перевели до іншого циклу, що називався «візуальне розуміння». Набагато пізніше я довідалася, що Роберт Олівер, поважний гостьовий викладач живопису, чиїм покаранням у тому семестрі стало викладання цього предмета, потай називав його «візуальним непорозумінням». Коледж вельми пишався тим, що студентам, для яких образотворче мистецтво не є фахом, надається можливість навчатися у визнаного художника, тому «візуальне розуміння» стало його єдиним навантаженням під час викладання у Барнетті. Власне, він викладав загальні основи живопису й історію мистецтв, і на його заняття приходили всі студенти, які бажали прогуляти інші заняття за розкладом. Одного січневого ранку серед них опинилась і я — за довгим столом у студії живопису.
Професор Олівер затримувався, і я сиділа там, уникаючи дивитися прямо в очі іншим студентам, тому що не була знайома з жодним. На початку будь-якого курсу я почувалася ніяково. Тож я дивилася крізь високі брудні вікна, щоб не зустрічатися з чужими поглядами. За вікнами можна було бачити білі поля, а на зовнішніх підвіконнях пересувалися під вітром замети снігу. Сонце яскраво освітлювало довгий ряд мольбертів та табуретів у студії, пошарпаний стіл, подряпану й заляпану фарбами підлогу; заготовки для натюрмортів: капелюхи, зморщені яблука, африканські статуетки, розставлені на помості; диски для складання кольорів і плакати музеїв з репродукціями картин. Я впізнала жовтий стілець Ван Гога, побляклу репродукцію Дега, але не впізнала якісь квадрати всередині інших квадратів, що аж дзвеніли барвами, — пізніше Роберт розповість нам, що то репродукції картин Джозефа Альберса. Мої товариші тим часом розмовляли один з одним, пускали бульбашки з жувальної гумки, щось записували у блокнотах, хтось гордовито випинав груди. Поряд зі мною сиділа дівчина з фіолетовим волоссям — я помітила її ще вранці в їдальні.
Потім відчинилися
