Цар і раб - Іван Іванович Білик

— Тільки ж чуй: не гамузом! — застеріг його Борис.

— Та нє-е! — Не зважаючи на свої п'ятдесят, Ведута щоразу шарівся, коли молодший брат угадував його думку. Він поквапився вийти, й се занепокоїло Бориса, та почали сходитися боляри, ратні й урядні, й Борис дуже швидко забув про старшого брата. В Новгороді по воїнських домах, у сторожових загонах та власних оселях було тисяч три з половиною рати. Разом із п'ятьма сотнями, що він привів із Борислався, вони становили добрий полк для мирної доби. Тепер же, коли під Болиславлем, у грецькому Корсуні, сидів удвічі більший полк Діофанта, можна було вважати, що війська нема.

Протягом усієї розмови з чинцями Борис думав про се, й усі вони теж про се думали, князь же мав таке враження, наче його роздягли й голого та безборонного кинули до ями з вовком.

П'ятеро Борисових братів, що постійно сиділи в Новгороді, не мали й по півсотні ратників кожен. Полк Вишати налічував зо дві-три тисячі й у гостру потребу міг би чинити діло, та князь Вишата був далеко, десь під Феодосією, до того ж його й зрушити не випадало, аби не оголити того краю Турицької землі.

Якщо Вишатину рать узяти сюди, майнуло Борисові, Діофант негайно піде на Пантікапей. Се сказав Борис у відповідь і своєму братові — князеві Войку, який уже кілька років намагався замістити Вишату під Феодосією. Войко сердито затряс сивою бородою, проте наполягати не став. І вже в пізню пору, коли домовилися не чіпати новгородської залоги, а сукупити полк із сполчення, до столової світлиці ввійшов старезний дід.

Се був грек Посідей, тепер багатий купець, а в минулому, ще за часів князя Будимира, чільник усіх княжих бойових ладь і кораблів. Старий був одягнений «по-скіфському», як і всі новгородці, лише зверху накидався грецьким плащем-гіматієм, а в руках, як личить поважному грекові, тримав довгий ціпок із срібною булавкою. Він прийшов схвильований і заговорив ще з порога:

— Со з то робиться, князе! Ти звелів єси всіх греків у поруби вкинути?.. — За все своє життя в Новгороді Посідей так і не навчився вимовляти важких «скіфських» звуків. — Прийсов брат твій Войко й мовить мені: «Посідею, йди до порубу, поки васі корсуніти котораються!» Забув єси, князе, як був єси дітеський, а я-м тоді вимів усеньке море від піратів-сатархеїв?

Посідей, син Посідеїв, народився тому дев'яносто з гаком літ на острові Родосі, ще малим потрапив до Ольбії, потім був навтілом і навархом ольбійських ладь, коли ж Буйтур приєднав сей город до своєї волости, Посідей сподобався йому й він узяв його за наварха — чільника своїх ладь. У Неаполі-Новгороді старого моряка поважали, й не тільки греки, хоч він власним коштом поставив грецьким кумирам Зевсові, Афіні та Ахіллові Володарю островів мармурові подоби. Поважали Посідея й древляни за багатство, розум та добре до себе ставлення. Пам'ятали новгородці Посідея, сина Посідея, молодшим, коли він розгромив зграю піратів-сатархеїв.

— Отець твій дав мені, хай Аїд полегсить йому поневіряння, ось осе! — сказав сивий наварх і розхристав на собі незграбний грецький плащ. В очі всім сяйнуло золотом важкої гривни, про яку мало хто з присутніх боляр не знав, та навряд чи бачив на власні очі бодай хтось. Тепер вона притягала до себе погляди княжих чинників, і князь теж дивився, бо ту гривну мав тримати в руках отець його Буйтур.

Він труснув головою й крикнув у двері, щоб хтось ізбігав по брата Войка. Незабаром греків «перетрусили», лишивши в порубах тільки найодвертіших прихильників Корсуня-города.

Наступного досвітка четверо братів княжих Станко, Грядич, Стоїл та Ізімир Буйтуровичі рушили в різні кінці Турицької землі збирати сполчення, Борис же подався на захід, до змор'я, де стояв город колись грецький, а з Буйтурових часів свій, Керкенітида, лишивши в стольному Новгороді посадником князя Ведуту, Ведимира.

Якщо Новгород і Бориславль були городами суто древлянськими, а в Ховах стояла чиста рать княжа, то Керкенітида й через півстоліття після приєднання лишалася на добру половину грецькою, так само, як і Красна Заводь — Калос-Лімен чи далека Ольбія. В Керкенітиді сидів брат княжий Рядко, Рядивой Буйтурович з малою дружиною, й Борис, повівши по собі ще в Бориславлі взяту півтисячу, поспішав. Діофант міг підігнати ладді з Корсуня й узяти Керкенітиду в облогу, якщо й не вийняти з ходу копієм.

Чужої рати біля грубостінного міста не було, не застав Борис і чужих ладь у пристані, але те, що він побачив, укинуло його в шал. Обоє воріт города стояли на засовах, навіть висувні містки були повтягувані під брами. Тицьнувшись до рову, Борис наказав гукнути чатників. Ошоломлена голова сторожа незабаром висилилась у бойову розсіль, але тут-таки й сховалася назад, і хоч скільки Борисів вісник гукав, більше не з'явилась ні в бійниці, ні десь-інде.

Борис наказав густи в ріг знак «одчинити брами», та й се не справило враження на сторожів.

— Скачте до теї брами! — гукнув він, кивнувши в бік моря, та незабаром сотенний воєвода, посланий туди, пригнав назад, розгублено кривлячи рота:

— Нікоторого воя там, княже…

За мурами чувся гомін великого міста, брехали собаки, десь поряд по той бік брами кльокав і давивсь індик, а їм ні відчиняли, ні відгукувалися на поклики.

Борис у нестямі зострожив натомленого бойового коня, кінь невдоволено зіщулив вуха й важко побіг попід нескінченними мурами города. Лише де-не-де між визубнями заборола блиснув щит або шолом сторожа, та голови ніхто з них не висиляв, хоча Борис добре бачив у затінку бійниць налякані й цікаві очі. Він об'їхав усю Керкенітиду кругом, знову став перед брамою, де тупцювала приведена ним рать, і вигукнув:

— Бийте в браму!

Се було легше сказати, ніж виконати. Сотники розігнали воїв шукати колод або ще чогось, чим би можна було дістати до дубових ворітниць, і князь, не знаючи, що робити, з розпачу наказав кидати в браму сулицями.

З двох десятків приневолених лиш один воїн зумів докинути, й сулиця його, лунко вдаривши вістрям у дубину, затремтіла, встрявши,