Цар і раб - Іван Іванович Білик

— Кумири грецькі й перські допомогли нам уночі обгородити всю твою рать осим ровом і валом. З одного вашого боку тепер вал і рів, з другого — лиман, а з третього — море. Тобі, архонте Палаку, немає куди втікати. Славетний таксіарх Діофант каже тобі, архонте: склади мечі свої в одну купу, копія та сулиці — в другу, луки й стріли — в третю, а щити забирай собі й уклонися великому цареві Мітрідату Евпатору! Таксіарх Діофант шанує тебе й не зачепить. Ви підете звідси додому живі й здорові.

Увесь стан, принишкнувши, чув гучні грецькі слова, й коли Дорілай закінчив, лавами прокотився потамований гомін, який дужчав і дужчав, і Борис одчув настрій свого полку, й так само голосно, як допіру й Діофантів вісник, вигукнув грецькою мовою:

— Перекажи шановному таксіархові Діофанту, моєму другові, що сидів за моїм столом і пив моє вино в стольному Новгороді, мовляв, ми шануємо грецьких кумирів, але шануємо й своїх. А наші кумири не дозволяють коритися ворогові, бо хто зігне коліно тут, на сім світі, той згинатиме його й на тім довіку, а хто вмре, потятий у січі, той буде вільним і в іраю!

Він знав, чим відгукнеться на се його рать, і зумисне вимовляв кожне слово чітко й неквапом, щоб утямили й почули навіть ті, хто ледве вмів по-грецькому. Полками в ліву та праву руку покотився гомін, і то вже не був шепіт, а рокотання зваги тисяч людей, які воліли вмерти, ніж датися в руки ворогові живцем.

— Чуєш, мечоносцю? — звернувся Борис до грецького й перського вісника, осягнувши помахом свої бойові лави. — Се й перекажи… моєму другові Діофанту!

Дорілай скинув шолом, тоді знову надів його на голову, обернувся білою гривою до князя й пішов між лавами розгойданих тисяч у бік валу, а четверо супровідників його подалися слідом. Незабаром на валу з'явилась понтійська рать. Вої в куцих хламидах ішли щільно, заставившись довгими щитами, через голови Богданової тисячі свиснули стріли, та се завдавало понтійцям незначних збитків, і вони сунули й сунули вперед. І тільки на рихкому схилі, слизькому від нічної зливи, їхні лави трохи зламалися. Се підняло настрій «скіфської» рати, стріли почали вибивати з понтійського полку одного воїна за другим, тут і там утворилися пробоїнки, й хоч решта не припиняла руху, але на ногах устояти мало кому щастило, понтійці зсовувались у рів, тоді починали дертися з рову на гору, і тут щити вже не могли захищати їх.

Древляни задніх тисяч проскакували через ріденьку лаву своїх товаришів із Богданової тисячі й стріляли в розгублених і геть обвожених сірою глиною понтійців. Наступ захлинувся ще в рові, й по той бік валу незабаром просурмили в ріг. Уцілілі вої Діофанта під свист і гаркіт почали дертися назад, ковзаючи й знов сповзаючи до рову. Щити в них були закинуті за спини, та древляни ціляли в руки й ноги. Рів, який дивом виглибів у древлян під самим носом, поки вони мокли на холодному дощі, став останнім ложем для кількох сотень понтійців.

Над древлянськими лавами гуло й телесувалося, несподівана перемога розколошила й розкидала стрій на всі боки, та Борис не поспішав святкувати змогу. Пославши боляр дати лад своїм тисячам, він витяг із пазухи оберегу з подобою свого вітця, й коли тисячі, які сього разу не втратили більше десятка воїв, нарешті вгамувалися, зашилив оберегу назад у пазуху, наказав гінцеві зібрати боляр і почав чекати нової ворожої навали.

Маючи таку перевагу, замкнувши супротивника на трикутній латці мокрої землі між ровом, лиманом і морем, Діофант не міг уґавити щасливого випадку, хоч і втратив на радощах кілька сотень воїв.

Борис устиг подумати, що за битого двох небитих дають, коли над гребенем валу виросла густа шерега понтійців. Щити сього разу в них були ще довші, як у римлян, але вої не посунули з насипу вниз, а поставили їх й попригиналися за щитами. З-поза них з'явилися голови інших ратників, безшоломних, і на древлян сипонули роєм стріли. В лавах почулися крики й зойки, дехто впав і заметався в смертельних муках, і найбільше зазнали від першого обстрілу ратники Богданової тисячі, яка стояла попереду.

Древляни відповіли залпом співучих стріл, і щіть над ровом трохи порідшала. На луках із ними ніхто змагатися не міг. Понтійські вої підняли свої щити трохи вгору, тепер стріли бились об суцільну стіну й перестали дошкуляти. Зате й понтійські лучники припинили стрільбу.

Напад знову захлинувся, та Діофантові пощастило вивести з ладу сотні півтори чи дві древлян, і се ще дужче занепокоїло Бориса. Він наказав густи в ріг, вісник, що ввесь час тримався князя, подав знак, і поріділа тисяча болярина Богдана, а згодом і решта полків одступили на сто кроків, вийшовши з поля обстрілу.

Богдан порадив усадовити половину рати на коней і відійти ще трохи, аби заманити ворога.

— Заманимо, тоді на їхніх же плечах і перехопимося через рів, — сказав болярин, решта тисячників підтримала головного, й Борис теж дав згоду. — А комоней, — доказав Богдан, — переведемо з того краю рову, бродом.

Понад лиманом у Діофанта міг бути добрий заслін, але й іншого виходу з пастки, в якій опинилася древлянська рать, Борис не бачив. А посидимо тута ще день, сказав він сам до себе, й Діофант обернеться до городу, вийме його, й тоді спробуй…

Коли понтійці, як і передбачав Богдан, зробили спробу перейти ополудні на сей бік рову, князь Борис аж подякував великому боляринові. Діофант, мов умисне, пішов одним, правим крилом, що від моря. П'ятсот комонців третьої тисячі й стільки ж їз четвертої понеслося вихором на піших понтян, коли ті встигли перекинути через рів зо дві тисячі гоплітів. Древляни кидалися на них урозсип і, не добігаючи, здаля обкидали стрілами, коло навершя в яких були рогові свищики. Вони так жахливо вили, що лише сей пекельний згук увергав понтійських воїв у розпач.

Зо сто разів обкидавши супротивника такими стрілами, вершники все ж давали змогу іншим понтійцям долати вал і рів, і коли їх зібралося добрих дві тисячі, на підмогу комонцям прискочили ще