Цар і раб - Іван Іванович Білик

— Робім, що речу, княже! — гарячкував досі завжди спокійний і врівноважений болярин Богдан. — Так хоча б згори супроти них іти-ймемо. Бо коли той гречин Діофант обмине лиман і підійде до нас, то він мати-йме сю перевагу. Чуєш, княже Бориславе?

Чути Борис його чув, але зважитися на ризикований крок не мав сили. Та й чого се він мусить одкриватися крилом своїм, щоб обминути сей клятий лиман річки Черної, думав він. Але то було самозаспокоєння, й князь добре се усвідомлював. На крайній випадок у нього з лівого крила був свій город, за мурами якого він міг сховатися сам і сховати всю рать.

Наказавши тисяцьким пильнувати кожен рух Діофантових полків, князь Борис подався вздовж берега. Залога в Бориславі була міцна, п'ять сотень власної дружини, й на випадок чого князь міг пробитись у город на відсид. На верховині вже почались осінні дощі, а річка Черна каламутилася й скипала над берегом, й хоч вої всім полком стояли по сей бік, та Бориславль лишався на тому боці, ближчий Діофантові, ніж йому, Борису.

Він дійшов аж до того місця, де лиман вужчав, і повернувся знову назад, так і не вирішивши головного: вдарити понтійського воєводу вночі, згори, чи стояти й далі, поки Діофант розкриється сам. І тільки коли тисяцькі, комонні та обозні воєводи прийшли до його намету, хоча він на вечір їх і не скликав, і мовчки повсідалися, він прийняв рішенець.

— Що робимо-ймемо, княже? — за всіх спитав головний болярин Богдан, і відповідь народилася негайно, в ту-таки мить, наче Борисові її нашептали кумири.

— Рити-ймем окіп! — рішуче й схвильовано мовив він і навіть сам собі здивувався, як се йому раніше не спало на думку таке просте рішення. Але ж і тут жодне не згадало про окіп, подумав Борис, уже спокійніше й лагідніше ковзнувши оком по бородатих болярських обличчях.

Уночі випав дощ, холодний осінній горянин шарпав намети боляр і воїв, багаття позаливало й попідтоплювало, в усьому стані було тривожно й мокро, вої, що не мали наметів, тулилися до коней, але коні теж тремтіли, перемерзлі й голодні. Сій ночі, здавалося, не буде краю; коли ж нарешті розвиднилося, ратники побачили над собою важкі, мов сіра глеювата земля навколо, хмари, а на всході, зовсім поряд, кроків за п'ятдесят від себе, високий вал і рів перед ним.

Багато хто в подиві тільки чухав потилицю, дивуючись, як се князеві Борису пощастило так швидко звести загороду, кожен думав на своїх сусідів, і нікому й у голові не засвербіло, що рів чорніє по сей, а не по той бік валу, невідомо, кого й від кого захищаючи.

Та коли сутінки зовсім розсіялись і стало видно далі, всі побачили, що понтійської рати на протилежному березі лиману вже немає, з-за валу ж, який тягся до самого моря, визирають голови в чужих, досі не бачених шоломах.

У стані зробилося тихо й моторошно, десятники помаленьку, мов злодії, посповзалися до своїх сотників, але знайти їх не могли, бо ті самі подались на пошуки тисяцьких.

А тисяцькі вже сиділи в наметі князя Бориса, який ходив од дверей до задньої стінки й не міг видобути з себе слова. Такого можна було сподіватися, бо ж понтійський цар прислав сюди всі свої кораблі й десятитисячний полк, але ніхто не чекав подібного від Діофанта саме в сю буремну дощову ніч.

Князь ходив по наметі не тому, ніби не знав, що робити, а для того, щоб заспокоїтись і не зрадити себе голосом. І голос його, коли Борис урешті став коло дверей спиною до всіх, був несподівано тихий і врівноважений:

— Богдане, твій полк найближче до рову — ти й станеш першим цепом. Стримувати-ймеш понтійців ще на валу.

Се означало виставити себе й свою тисячу на безглузду смерть, але болярин Богдан і не подумав сперечатися, лише спитав:

— Може, й нам окіп супроти їхнього вирити?

— Вже пізно! — нетерпляче махнув рукою Борис, і той порух зовсім не тулився до його спокійного, навіть упроквол, голосу. — А ви за Богданом — кожен у десять рядів.

Тисяча болярина Богдана дуже швидко розтяглася понад викопаним уночі ворожим ровом, зайнявши його від берега лиману до морського берега, й вої, спішившись, стояли рідко, на три й на п'ять кроків один від одного в гостроверхих і круглих шоломах, у бронзових та скоряних різницях, тримаючи в руках списи та щити.

Решта тисяцьких стала за шеренгою десятьма лавами по дев'яносто ратників у кожній, лишивши десятку на конях. Комонні сотні, яких було чотири, тирлувалися біля самих обвозів та прив'язів, залишені тут для підмоги й про всяк випадок. Та час минав, а з понтійського стану не було чути ні рогів, ні якогось руху, й князь Борис, який стояв у вільному проході між середніми полками, почав непокоїтись.

— Може, зіб'ємо ті шоломи? — кивнув болярин Богдан у бік валу, де зрідка стриміли голови понтійських зайд.

Так тривати далі не могло, князь Борис одчував, що коли не зробить бодай дурної дурниці, вої з Богданової лави, та й з інших тисяч учинять непоправне. Він навіть не знав, скільки війська чатує по той бік глейового насипу, міг би подумати, що той насип і той рів по сей бік насипу виникли самі по собі, коли б над валом не блищали тьмяним лиском ворожі шоломи.

— Хай позбивають їх звідти! — сказав князь.

Та доки він гукнув вісникові, над валом зблиснуло кілька чільницьких шоломів і почувся гучний голос:

— Не стріляйте! Сли від понтійського воєводи!

На валу виросло п'ять постатей, і коли вони зсунулися з укосу в рів, а звідти вилізли нагору й підійшли ближче, в одному з п'ятірки князь упізнав Діофантового мечоносця Дорілая.

— Привіт тобі від Мітрідатового таксіарха Діофанта, архонте Палаку!

Не зсідаючи з коня, Борис мовчки підняв руку, й Дорілай, голос