Цар і раб - Іван Іванович Білик

— Людина в горі страчає думку, княже, — мовив Золотан, — а жона й поготів утрачає.

У тому була правда, навіть Борис не зміг нічого заперечити. Кумири мстяться мені за недолугість, помислив собі князь і сієї мислі не міг позбутися до кінця дня.

Вранці перед сніданком він зібрав усю старшину й учинив требу крилатій змієхвостій кумирі Дані, сестрі Дажбоговій. Світла кров білої весняної ягниці порснула з горлянки жертви й забарвила кумирину праву руку та золоте горня в руці. Волфи почали волошити, перебираючи між пальцями вербові гілочки з таємничими знаками та словами.

Головний волф, як і всі його товариші, безбородий та безвусий, як і решта, вдягнений у довге грецьке одягало, схоже на жоноче, проказав тоненьким голосом:

— На добре поведеться, княже!

Борис стояв, і досі тримаючи скривавлений священний ніж у правиці, й не бачив ні головного, ні решти волфів, ні жодного зі своєї старшини, хоча кожне слово женоподібного жерця бриніло у вухах цупко й майже видимо.

Наліжниця-роба Кіта, яку Борис тримав у своєму бориславльському хоромці, витягла з його руки священний ніж і віддала головному волфові. Той витер його об вовну вже стихлої ягниці й почав білувати. Шкура теж показувала на добре, стягалася рівно, з легким потріскуванням плівки, та всі чекали найважливішого в жертви — печінки.

Один бік у неї виявився чистий, мов зиркало, другий же бік, зворотній, був у пожилках, і князь побачив себе в ньому смішного й розкришеного.

Старійший волф жалібно глянув на князя, не зважуючись вимовити лихих слів, і Борисові стало шкода волфа. Кумири затямили на мене зло, подумав він те саме, що й учора, та тільки стомлено махнув рукою, бо волф тут нічим не завинив.

— Ходімо? — лагідно заглядаючи йому в вид, спитала наліжниця Кіта, але він і не глянув на неї. Молоденька двадцятилітня роба колись неабияк хвилювала Бориса своєю красою, але тепер йому було не до жінок, і він пішов сам, кивнувши тільки до малого болярина Золотана.

Попереду на нього чекала важка ніч, а він мав багато про що сказати посадникові. У воїнських він сів і заходився слухати. Золотан розповів князеві, як думає влаштувати відсид, коли Діофант вирішить облягати його в Бориславлі.

— Жита скільки маєш? — перебив його князь, коли той почав про чоботи.

— Жита?.. — Малий болярин виважив оком князя, намагаючись приховати хвилювання. Зо два місяці тому він на власний страх і розсуд продав сто міхів озимої пшениці з княжих засік, продав вигідно, та не зважувався сказати, бо головне зараз полягало в хлібі, а не в чомусь іншому.

— Жита, речу, стачить на всіх воїв? — роздратовано повторив князь, і се заспокоїло посадника.

— По дванадесять мір на рот буде, — відповів він.

— А городяни?

Золотан непевно стенув плечима. Сього він не знав, але літо виявилося врожайне, й він почав розповідати, скільки зерна взяв покійний Милослав для своєї тутешньої жони, почім ішла міра пшениці на торгах, і се засвідчило, що хліба бориславльцям вистачить до нового.

Коли сонце схилилось на вечірній опруг, Борис лишив рештки свого побитого війська під началом посадника Золотана, сам же побрав ті п'ять сотень, що досі сиділи в городі, й перейшов річку Черну. Сонце сідало жовте й лискуче, на суху ніч і сухий день, і він мовчки їхав за останніми комонцями вивідної сотні.

Рать посувалася тихо, було чути тільки обережне хоркання коней, які теж перейнялися тривогою людей і неспокійно пряли вухами. Десь зовсім поряд вивідники перестріли крайню сторожу Діофанта, його військо й досі було на правому березі лиману, де ще зовсім недавно гриміла запекла січа й полягло стільки воїв з обох боків.

Князеві Борису сказали, ніби Діофант увів до лиману половину своїх ладь, і се не сходило тепер з думки. Якби він увів їх тоді, коли ми смо були в пастці, сумно зітхнув Борис, я не був би-м теперки тута, а був би-м у кайданах або й невідь де…

Се трохи впокорило його, бо Діофантові теж не в усьому спомагали їхні кумири: змовчали такий простий вихід, якого два дні тому найбільш остерігався Борис. Тоді думка перейшла на першого болярина Богдана, й князь уявки побачив його на валу, кривавого й вимордованого нещастям.

Вивідники спинилися, переколошкавши перші лави, й уся рать спинилась, тривожно дослухаючись. Але згодом рушили далі через перевал, щоб уникнути можливих сутичок з Діофантовими роз'їздами, й заглибились між невисокі гори. Межигір'я потяглось у праву руку, та за перевалом пішли знову на полуніч, удосвіта перебрели річку й опинилися в безпеці.

— Коли споможуть кумири, вечеряти-ймемо в Ховах! — почув Борис жартівливий голос, люди тільки тут відчули себе вільніш, але в голосі незнайомого ратника було більше тривоги, ніж здалось попервах, бо незабаром розмови позаду звелися до одного: чи знають у Ховах про позаминулу ніч і як там думають боронитися.

В Ховах знають, мовчки відповів ратникам князь. А чи відають у Новгороді?.. Се його непокоїло, й неспокій зростав, що ближче підходили до Ховів.

Там уже знали про поразку біля лиману річки Черної — двом десяткам душ із Богданової тисячі пощастило вирватися з оточення, їх півдня переслідували понтійські гопліти, загнали далеко від місця січі й од Бориславля, тож вони опинились аж тут, у Ховах. Настрій у залоги був так само похмурий, як і в Бориславлі, та лад панував у всьому, бо в городі не було ні жін, ні дітей, ні челядників, а лише вої та коні. Борис переночував, уранці, взявши півсотні сторожі, подався знову на полуніч, і над ранок наступного дня був у своєму городі стольному.

Новгород вирував, але й тут усе знали про події останніх днів. Борисів брат князь Ведута сказав, що насамперед слід кинути всіх греків до порубу:

— Вельми вони раді й каламутять, а коли що…

Борис кивнув головою. Коли що,