Цар і раб - Іван Іванович Білик

й утихла. Тоді Борис наказав стріляти через мури. Оснащені свищиками стріли, що викликали в бою жах, не справили враження на чатників. Тоді хтось уже на власний розсуд примотав до стріли віхтик ціру — просмоленого прядива, й на той бік мурів полетіло пасмо чорного диму. Індик за мурами нарешті вдавився й утих, а між визубнями надбрамної вежі з'явилася голова в шоломі:

— Пощо бавишся вогнем, воїне?

— Відчиняй!!! — загорланили на нього зусібіч. — Не видиш, кого маєш перед більмами?!

— Виджу. А кого?

— Князя! Князя Борислава!

— Не виджу, — притулив долоню до очей сторож. — Як би-м я його видів, коли князя Бориса немає!

— А де ж він, йолопе?

— Вбитий! Убитий наш князь під Корсунем.

— Хто тобі набрехав? Князь — осьде! А ми-смо його дружина!

— Не сте ви дружина Борисова. Ви сте греки.

— Які греки! Хто тобі, дурню, наплів?

Борис махнув рукою, аби припинити балаканину, й пекуча думка змусила його скривитися.

— Поклич мого брата Рядивоя Буйтуровича! — гукнув він щосили.

— А ти хто єси?

— Князь землі Турицької!

— Не єси ти князь. Князем тепер, як Бориса вбито, став у землі Турицькій його брат Рядко. Ти єси вигадник і тать, а твоя дружина — грецька.

Борис погнав коня в холодний нахмарений степ і гнав доти, поки перед ним розляглась неосяжна гладінь озера. Вода в озері була темна, аж бура, й протилежний берег танув у сивій млі. Князь пустив повіддя й спробував зібрати думки, та вони розсипалися, мов недоварена пшоняна каша. Нічого не надумавши, він звелів сісти станом край берега. Звідси бовваніли почорнілі від старости мури города, який не відчинив перед ним воріт, а далеко на всході був ще один город, залишена йому вітцем стольниця, й Бориса раптом пройняло холодом. Неприємний здогад кольнув у серце, й князь унесилено сів на побурілу листопадову траву. Керкенітида не відчинила перед ним брами, й се могло означати що завгодно, коли б у ній сидів посадником завжди мудрий і розважливий, хоча й не вельми ратолюбний син його вітця — Рядивой.

Не може бути, сказав сам до своїх думок Борис, але не зміг їх розігнати. Пам'ять послужливо виставляла перед очі йому нові й давніші вчинки, він підвівся й пішов уздовж озерного берега, зарослого очеретом і шелюгами, й що далі йшов, то дужча тривога заполоняла душу. Я ладен оддати руку за цілоту волости, виправдовував він себе не знати для чого й перед ким. І головою би-м наклав заради сього.

Тоді щось немовби зламалося й скришилось у нього всередині, він озирнувся на стан, од якого відійшов, сам того не помітивши, тоді глянув у бік оддалілої Керкенітиди й сказав уголос:

— А чим я-м ліпший за нього? Гірший єсмь, устократ єсмь гірший. Рядивой не дав би ся так побити, як побили мене в Корсуні. Не дав би ся!

Бо під Корсунем він, Борис, зазнав поразки через власну дурість, і се вже не викликало сумнівів ні в когось іншого, ні в самого Бориса.

— Отець наставив мене над усією браттею, хоча були й ліпші за мене.

Він спроквола потяг ноги до стану, де вже курілися вогнища, й, не склепивши повік усю ніч, раннього ранку майнув до Керкенітиди, вирішивши вилити перед братом душу, мовби то був не брат, хоча й старший і сивий, а небіжчик-отець Буйтур. Як мовить Рядко, твердо сказав він, так і чинити-йму, й не через те, що ледь розвиднилось, а з якихось інших причин, і князь турицький стояв за ровом до самих полуднів. А в полуднє гору взяла знову кров, гаряча й люта кров, кип'ячена й перекип'ячена в січах і ратях. На заборолі не з'явилося жодного шолома, хоч Борис був певен, що звідти стережуть кожен його крок. Тоді лють Борисова перейшла в сором, а далі спалахнула таким вогнем, що Борис просто побіг назад до озера, де на нього чекали п'ять сотень бориславльських воїв. Обліжних веж, кількаповерхових гуляй-городень він тут не мав, не мав навіть звичайних драбин та лізниць, але якщо людину наскрізь пропікає сліпий шал, їй стає геть байдуже до всіх на світі доводів.

П'ять сотень воїв до самого смерку закидали рів трохи взбіч од надбрамної вежі, копаючи землю похідними рискалями, що їх мав кожен воїн біля сідельної потебеньки, й коли закидали добрий відтинок і перейшли на той бік, мури здалися їм ще вищими й неприступнішими.

— Найліпше було б змахати назад до Новгорода, — сказав увечері сотник Гудко, й князь тепер і сам, охоловши, пересвідчився, що то було б справді найліпше. Русявий, але чорнобородий воєвода сотні відверто глузував, але се вже не допікало Борисові.

Переночували на старому місці, вранці ж, коли зібралися вертати до Новгорода, в Керкенітиді почувся дзвін. Се вже було щось несподіване, місто після кількаденного сну подавало ознаки життя, й десяток воїв з Гудкової сотні погнали глянути, що сталося.

Звістка приголомшила Бориса. На полудні понад берегом у бік Керкенітиди пливли ладді, було видко вже навіть густі китиці їхніх весел. Увесь стан обернувсь очима в той бік, і по півгодині часу ладді вже можна було побачити й з-від озера.

— До города! — махнув рукою Борис і вихопився на підведеного коня. Сотні одна по одній вишикувалися вслід князеві, й коли підбігли до вчора засипаного рову, брама виявилась одчиненою. Князь повагався, тоді з розгону прогуркотів крізь браму в городі й гнав аж до братового дому.

Князь Рядивой зустрів його при порозі й навіть очей не ховав, коли Борис кинув йому перегірклі за довгі дні слова:

— Зачинився-с? Продався-с отому?

Рядивий мовчки повів його до найдальшої світлиці й, вирядивши звідти двох челядників чи робів, які лагодили розхитану ніжку довгого столу під вікнами, відповів:

— Я-м не був тута, братку. А про тебе пішло, ніби-с наклав головою під Корсунем.

Він заклопотано дивився в очі молодшому братові, й той теж дивився на старійшого