Цар і раб - Іван Іванович Білик

Савмак посміхнувся його ж лукавим посміхом:

— Невже ти полюбив мене, вчителю?

— Вчитель завжди ненавидить своїх учнів, бо вони йдуть далі за нього.

— Хіба в тому є товк, щоб дурніший повчав розумнішого? — майже весело засміявся Савмак.

Євнух випростав зморшки на своїм обличчі, воно стало ще кволішим, але в нього вже бодай можна було заглянути, як у тиху воду каламутного джерела. Євнух промовив:

— Сього просто ніхто не знає, великий лоґофете. Кожен з нас має себе за найрозумнішого. В тому вся хитрість кумирів, бо тільки вони здатні розуміти самих себе.

Савмак із раптовим захопленням глянув на євнуха. Сей женоподібний чоловік, якого він усе життя намагався розкусити, так і лишився для нього сфінксом. Савмак потяг євнуха до свого майже з робською вбогістю обставленого екуса, де порядкувала стара Лія, й вони довго сиділи на цупкому краваті й пили нерозведене дешевеньке міцне вино.

— Споганився царський хором, — сказав євнух. — Колись тут роби пили ліпше пійло, ніж осе ми з тобою. — Він дістав зі згинок свого неосяжного гіматія рурку перґаменів і ляснув себе ними по гладкому, мов у невипрацьованої жони, коліні: — Все підробка, ефебе, все — й вино твоє, й осе писання… Коли людина йде в Царство тіней, її змащують єлеєм, щоб забити дух тліну й вередливий хабарник Харон не погидував витягти з її смердючих вуст стертий обол за перевіз на той бік Стіксу. А держава — теж як людина…

— Що то в тебе? — спитав Савмак.

Євнух Полікрат якусь мить тупо дивився на сувій перґаменту.

— Се те, — озвався він згодом, — за що Перісад покалічив мене; тільки покалічив, а не вбив на смерть!..

І він з огидою кинув перґаменову рурку, мов живу бридку істоту, рурка вдарилась об стіну й знову впала на крават між лоґоґрафом і лоґофетом. Лоґофет розгорнув і почав читати рівною рукою виведені рядки. Уставні й півуставні буквиці були червоні й кричали з мертво-жовтавої собачої шкіри. Глянувши на скам'яніле обличчя євнуха, Савмак заходився читати десь наприкінці:

«…В день гебдоме фтінонтос місяця антестеріона першого року сто шістдесят п'ятої Олімпіади прийшли скіфи тридцятитисячною потугою й стали під стінами священного Пантікапея. Й рекли скіфи: дайте нам дань по п'ять мін з кожного дому вашого, й по драхмі від кожного зубця на заборолах мурів, і по десять мін од святилища кожного кумира, а не дасте — зринемо ваш город разом з мурами й пройдемося плугом по руїнах його. Й ще дайте нам наліжницями по діві непорочній з дому й по робі, аби слугувала наліжниці, а не дасте й сього — не бачити добра ні вам, ні дітям вашим, ні вашим онукам, ані кумирам.

І не затремтіло серце в мудрого й велеміжного басилевса, володаря всіх земель од Феодосії Таврійської до скель Кавказу, й вийшов усеблагий і сонцеликий Перісад, син і онук Перісадів, нащадок Перісада Безсмертного Олімпійця, якому в Пантікапеї чинять требу так само пишно й урочисто, як і всім іншим еллінським кумирам. І встидалися сивих власів його скіфи, й убоялися вогню очей його, й повернули своїх коней усп'ять, і запалися в землю від страху. Й заспівало в священному Пантікапеї старе й мале, славлячи великого царя й полководця Перісада П'ятого Спартокіда, й пеан чути було на обох берегах Боспору, й пирував священний город цілий день і цілу ніч, славлячи визволення, й чужинці з-за моря пливли під його неприступні, Аполлоном обережені мури, щоб почути врочистих пеанів. І прийшов до Пантікапея далекий гість, воїн славний і знаний, увінчаний лаврами багатьох звитяг Діофант, таксіарх могутнього царя понтійського Мітрідата, щоб схилити коліно перед рівним Гераклові героєм. А вулицями до самого ранку ходили процесії з факелами й співали пеани Перісадові, сонцеликому паладинові нашому, який веде свій рід од кумира олімпійського».

Перше, що напучило Савмака, був сміх, і Савмак зареготав, звеселений управністю євнуха, який зумів кожній події надати свого тлумачення й свого змісту, поперекидавши все з ніг на голову. Та що дужче він сміявся, то лячніше ставало йому на серці, й він нарешті замовк і втупивсь у євнуха. Євнух Полікрат косував на нього лівим оком, і в тому оці було стільки п'яної злоби, наче він од усіх на світі людей мусив найдужче ненавидіти саме його, Савмака.

Великий лоґофет обережно поклав сувій туди, звідки й узяв його допіру. Досі євнух Полікрат ніколи не давав йому читати своїх писань, учив на зразках давно віджилих і давно померлих патріархів лоґоґрафи Гелланіка, й Геродота, й Фукідіда, й кого завгодно. Й сього, що нині зробив, Савмакові не слід було робити, бо людина зненавиджує ближнього найдужче тоді, коли її застукають на ганебному й негідному людини вчинкові.

— А про факели ти вже вигадав, — не знати й для чого сказав Савмак.

Але євнух, не зводячи з нього очей, пропищав тоненьким голосом:

— Кажеш, вигадав? Я — вигадав?.. Тоді вийди сьогодні вночі на мури Акрополя. Побачиш факели. Я не довчив тебе, юначе. Ти ще не знаєш багато такого, про що я вже встиг і забути. Факели будуть, се я вже відчув сьогодні, йдучи сюди.

Він непевно зсунувся з кравата й ще непевніше ступив за ширму, де сиділа глуха до всіх на світі розмов Лія. Савмак пішов услід йому, але від порога рушив назад, почуваючи себе зле й негарно. Та євнух раптом пазурями вп'явся йому в душу й потяг до виходу:

— Ні, тепер ти п… підеш зі мною! Коли посмів проч… читати осе ось, то вже мусиш прочитати й інше… Й саме сьогодні, поки я п'яний, бо завтра…

Не звертаючи уваги на евпатридів, які поступалися їм, здивовані, що захмелілий великий лоґофет і зовсім п'яний лоґоґраф ідуть, учепившись один одному в гіматії, вони проминули ґрифонів царського клімаксу, скотилися з Дев'ятої тераси на Восьму та Сьому й почали гатити кулаками в хвіртку євнуха. Спершу виглянув конюший сторож з Перісадових стаєнь, теж обдивився двох поважний царських чинців з голови до п'ят і поволі сховався в стайнях.