Цар і раб - Іван Іванович Білик

схибив усього лише раз, бо було надто далеко й хитко. Натомість Савмак лише скоцюрбивсь у колісниці, майже ліг бородою на передок, аби менше гальмувати колісницю під шквалами зустрічного вітру, й дивився на Ота, хоч і живого, але не земного, рівного олімпійським, колісничого, й думав, що людині властиво бентежитись і притаманно перебільшувати страхи, бо людина смертна й над усе в світі боїться смерти.

Вони вже проминули й останнього стрічного біґа, якому лишалося ще багато навіть до рову з дерев'яними щитами. Дві колісниці, котрі вони випередили на повороті, йшли рівно, хоч і далеченько, кроків за п'ятдесят позаду. Ще дві топталися їм по п'ятах, і Савмак не здивувався, вздрівши на одній з них чорнобородого біґара в білій, мов умоченій у кров, хламиді.

Савмак виважив розстань від себе до них, а тоді й до головної міти попереду. Міта ближчала з кожною хвилею, але й Архелаїв біґ уже порівнявсь із іншими двома, й між ними спалахнуло запальне змагання. Їхні коні тепер неслися самі, бо в тварин чуття першости розвинене ще дужче, ніж у людей, і жоден чистокревний румак не дозволить іншому випередити себе, якщо має силу й волю до перемоги.

От почав неспокійно озиратися й підганяти свій четверик, який біг попереду, ні з ким не змагаючись, і хоч головна міта з суддями й морем глядачів швидко близилась, але й відстань між першою колісницею та наступними теж коротшала, ледь помітно, проте вперто.

Нічого, дарма, заспокоював себе Савмак. Доки наздоженуть, уже їм ніколи буде випереджати, бо й наші коні не дадуть обскакати себе, не дадуть, се вже видимо. Й знову далекою іскриною в серці зажевріла так само далека радість, що людина схильна все перебільшувати, бо такою створили її кумири.

А все окошилося двома нікчемними підковами, сказав собі Савмак і тепер уже зрадів близькій перемозі по-справжньому, бо ті невідомі дурні дорого заплатили за дві стерті підкови.

Все почалось тоді, коли Савмак. озирнувсь і побачив, що Архелаєва та ті дві колісниці вже зовсім близько, а за ними суне густою лавою ще восьмеро чи десятеро біґів. Уп'явшись коліньми в передок, товариш почав щодуху стьобати вкритих милом припряжених коней, особливо лівого, який вибивавсь із сил. От вйокав і знову бив, і знову вйокав, і кричав на всю горлянку. Савмак заходився й собі підохочувати криками виснажених коней, і коли вдруге зиркнув назад, почув незвичний вигук Ота:

— Фра-а!..

Савмак од несподіванки мало не втратив рівновагу й, заточився, ударився ліктем об кований полудрабок. От щосили тяг усі восьмеро віжок і кричав:

— Стрибай!.. Стрибай швидше-е!..

Савмак глянув туди, куди вп'явсь очима От. Стрибати було вже нікуди. Затесаний окоренок ясенового дишля виліз із гнізда майже повністю й кожної миті міг випасти зовсім. До головної міти лишалося кроків зо сто, не більше, колісниці ж суперників гуркотіли зовсім близько, їхні коні хоркали червоною піною чи не в самий задок.

— Стрибай на коней! — гаркнув Савмак у вухо товаришеві й, доки той утямив, сам опинився на мокрому слизькому крупі правого корінного. — Стрибай і ти, кажу!..

От ступив через передок і розігнався, та в сю мить дишель випав з гнізда й запідскакував по трамбованій щебінкою дорозі, колісницю шарпнуло в один, у другий бік, поставило дибки й знову кинуло нею об землю, бо схарапуджені коні бігли ще шаленіше, тягнучи її самими посторонками. Не знати яким дивом ухиляючись від розтелесованих коліс, полудрабків та серпатих ножів, товариш теж біг, ухопившись обома руками за посторонку лівого корінного, ошалілий і зовсім голий.

— Підтягайся!.. Підтягайся іще трохи!.. — кричав Савмак, сам намагаючись дістати рукою підпругу лівого корінного й притягти його ближче до себе. Але колісничий От, стрибаючи невірогідно широко, мов на крилах, тягнений оскаженілими кіньми, навіть не слухав чи й не чув Савмака, й далі несучись між лівим корінним і лівим припряжним, між їхніми крупами й страшними кованими копитами. Задні колісниці трохи відстали, щоб не наразитися на небезпечну колісницю Савмака, відстали трохи, всього на п'ять або сім кроків, і їхні двоколи почали звертати ліворуч і праворуч, а коли Савмак, марно пнучись, аби допнутися рукою до збруї сусіднього корінного коня, теж зіслизнув і, боляче вдарившись об землю п'ятами, тоді стегном об дишель, який також стрибав, повис на збруї між середньою парою коней, десь узявся вершник, а потім ще один. Якийсь час вони гнали рівнобіжно з кіньми побитої колісниці, тоді таки похапали за гнуздечки обох припряжних коней і незабаром спинили ввесь четверик і волочений слідом бойовий біґ з уже повідламуваними ножами.

Коли Савмак почав розуміти, що відбувається навкруги, підбігли два роби з ношами й ще двоє вільних од аґон ефебів і почали вкладати його на ноші. Виявилося, що, падаючи, він переламав об стрибучий дишель ліве стегно й роздер литку, хоч болю й досі не відчував.

Савмакові раптом стало байдуже до всього на світі й захотілось одного: тиші й темряви таламуса. Він без жодного жалю слухав розмову двох ефебів, що лаврів їм, Савмакові й Отові, не дадуть, бо, хоча й прийшли першими, але ж потрощили свій біґ.

Ота вже теж ніде не було видно, Савмак побачив його тільки в домі пресбевта Добривоя-Каллістрата, й він теж лежав із переламаним ребром, не дивлячись на Савмака від сорому й прикрости.

Та коли повернувся з аґон господар дому, з'ясувалося щось геть інше. Разом з ним увійшло троє аґонофетів, і в руках у головного було два тугих лаврових вінки.

— Рада аґонофетів, — сказав він, — оддає лаври першости тобі, великий лоґофете, й твоєму колісничому. Ваш біґ обламавсь, але в тому вашої провини немає. Хтось перепиляв шворінь дишля, тож сі лаври ви заслужили чесно.

Він поклав один вінок на подушку біля Савмака, а другий — коло Ота, відійшов досеред таламуса й урочисто мовив:

— А великий вінок загального переможця гермей тобі буде вручено завтра в еклесії, коло хорому Олімпійського Вісника, на аґорі.

У Савмака піднявся жар, в очах пекло й щеміло. От спав, певно, теж у жару, й не чув ані слова. Ніяково потоптавшись, аґонофети зникли, коло