Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін

Вона швидко зорієнтувалася… Відправила Ортанз на базар Вів'єн… Щоб та купила мені солідного гаманця… Міцний, ручної роботи, з численними відділеннями, здебільшого непотрібними… На додачу до нього вона подарувала мені чотири монети по п'ятдесят сантимів… Але я не мав їх витрачати!.. Ніколи!.. Економія… Я повинен звикати до ощадливости!.. Вона вклала туди й мою адресу, на випадок, якщо зі мною щось трапиться на вулиці… Це приносило їй задоволення. Я не опирався.

Я швидко витратив ці гроші на питво… кожна скляночка коштувала 2 су… Все літо 1910 року стояла жахлива спека. На щастя, поруч з Тампль завжди було де втамувати спрагу… На прилавках уздовж вулиць продавали недорогий лимонад просто на тротуарі, а також у бістро біля ринку…

Я відновив пошуки роботи в ювелірних крамницях. Це заняття я хоч трохи знав… Знову повернувся в Маре… На Бульварах я вже все прочесав! Перед брамою Сен-Дені була страшна штовханина! Всі товклися в цьому пеклі… Курява в сквері Мистецтв була ще більшою!.. Найкраще було не сідати, скрізь клубилися густі хмари пилу… тільки зітхнеш і починаєш кашляти!.. Там ховалися всі навколишні комівояжери зі своїми скриньками, коробочками… та учнями, які штовхали візки… Вони всі сиділи на узбіччі, знесилені, чекаючи години, коли можна буде повернутися до господаря… Вони не надто старалися! був мертвий сезон, і робити їм було нічого… Ніде, в жодному будинку не хотіли бачити їхніх зразків!.. Їхня хода була непевною… Вони тонули в піщаному тумані… До 15 жовтня у них точно не буде жодного замовлення! Це мене теж не надихало… Їхні записники були їм більше не потрібні! Я з цікавістю спостерігав за їхнім відчаєм…

Я вже набрид усім своїми запитаннями про роботу, я перечитав усі оголошення, переглянув усі довідники. Пройшов усю вулицю В'єй дю Тампль… Протягом тижня я прогулювався уздовж каналу Сен-Мартен та милувався на баржі… повільний рух шлюзів… Потім я знову взявся блукати вулицею Ельзевір. Я навіть почав прокидатися серед ночі… У мене з'явилась нав'язлива ідея, яка опановувала мною дедалі дужче… Від неї просто вибухала голова… Я хотів повернутися до Ґорложа… Раптом відчув докори сумління та нездоланний сором… Мені в голову лізли думки про арешт та різні нав'язливі ідеї… Я хотів знову піднятися до Ґорложа, відверто зізнатися… звинуватити себе… перед усіма… Це я вкрав! — скажу я… «Це я взяв коштовну шпильку! Шакья-Муні із щирого золота!.. Це я! Справді я!..» Я був ніби у лихоманці! Хай йому біс! Після цього я напевне влаштуюся, смуга невезіння мине… Наді мною тяжіє зла доля… над усім моїм життям! Часом мене охоплював такий жах, що я починав тремтіти… Я не міг цього позбутися… Курва! Зрештою, я все ж прийшов до їхнього будинку… незважаючи на спеку у мене по спині пробіг мороз… Я вже заздалегідь відчував панічний жах! я помітив консьєржку… Вона уважно подивилася на мене й упізнала здалеку… Тоді я, намагаючись усвідомити, відчути свою провину… наблизився до її будки… Я збирався заговорити з нею!.. Хай йому біс!.. Але не зміг… Я зніяковів… Нараз розвернувся… Й закрокував геть… Я знову побіг Бульварами… Та краще мені не стало!.. Я поводився як справжній плут! А хвалився… випендрювався… Я перестав приходити додому до обіду… Брав із собою сир і хліб… Через безсоння вночі я постійно куняв… Весь час мене переслідували якісь видива… Я мав іти не зупиняючись, адже варто було мені сісти, як засинав… Я так до кінця й не збагнув, у чому ж була моя вина? Має ж бути хоч якесь пояснення? Простіше… У мене не вистачало освіти, щоб зрозуміти це… Я знайшов ще одне місце для прогулянок після полудня. У Нотр-Дам де Віктуар, там, де ліворуч від входу стояли маленькі каплички… Місце доволі спокійне… Я відчував себе розчавленим постійними невдачами… У темряві мені було найкраще… Ногам так приємно на плитах… Це добре бадьорило… Я тихенько роззувався… І сидів так, причаївшись… Свічки були дуже гарні, як тендітні гілки, що шелестять у величезних оксамитових сутінках склепінь… Це викликало галюцинації… Я потихеньку засинав… І прокидався від дзвіночків… Там ніколи не зачиняли… Це було найкраще місце.

* * *

Я весь час знаходив приводи, щоб повертатися якомога пізніше… Одного разу повернувся близько десятої години… Їздив відрекомендуватися аж в Антоні… на фабрику шпалер. Їм були потрібні кур'єри в центрі… Це мене влаштовувало… Я ходив туди двічі або тричі… Їхня фабрика була ще недобудована!.. Ще не зовсім закінчена… Одні розмови!

Щоразу, повертаючись у Пасаж, я відчував страх. Усі свої гроші на транспорт я витрачав на пиво… Мені доводилося ходити пішки… Стояло незвичайне літо! Дощу не було вже два місяці!..

Мій батько, як тигр, накидався на свою машинку… Я ніяк не міг заснути, так він молотив по клавіатурі… На початку вересня у нього вискочило безліч фурункулів, спершу під пахвами, а потім ще один здоровенний ззаду, на шиї, який майже одразу ж перетворився на карбункул. Фурункули — це було серйозно, він відчував постійну слабкість… Проте й далі ходив у контору… На нього, всуціль обмотаного бинтами з ватою, озиралися на вулиці… Він постійно брав пивні дріжджі, але поліпшення не було видно.

Мати була дуже стурбована тим, що він увесь покрився висипом… Сама ж вона відчувала себе трохи краще, лише тоді, коли ставила собі компреси й не робила жодних рухів. Абсцес щедро гноївся, але помітно йшов на спад. Гній продовжував виділятися… Коли нарешті вона встала, не чекаючи, поки рана загоїться, то відразу знову почала метушитися по квартирі й шкутильгати навколо меблів та стільців… Вона дивилася за Ортанз, сама підіймалася всіма сходами й більше не бажала, щоб її переносили. Долала сходинки самостійно, чіпляючись за перила, й поки нас не було, їй удавалося підійматися з поверху на поверх… Вона хотіла знову зайнятися господарством та прибирати в крамниці…

Батько, весь у пов'язках, не міг повернути голови, він буквально задихався від фурункулів, але добре чув, як мати тягла за собою ногу, а потім на іншому поверсі перевертала все догори дриґом то в тій, то в тій кімнаті… Це страшенно його дратувало… Він гатив по своїй машинці… Навіть обдер собі від злости пальці. Гукав до неї…

— О! Благаю тебе, Клемансе! Ти чуєш