Дженні Герхард - Теодор Драйзер

Лестер дивився на Летті й дивувався її запалу. Вона була чудова, приваблива, вона так багато обіцяла...

— Не поспішайте, — повторив він. — Дайте мені подумати. У мене ще є час.

Летті зажурилася, але не здалася.

— Діяти треба зараз же, — повторила вона, звівши на Лестера погляд, у який вклала всю свою душу. Вона домагалася цього чоловіка й не соромилася показати йому це.

— То я подумаю, — сказав він ніяково і, нашвидку попрощавшись з нею, пішов.

Розділ LІ

Лестер уже досить довго і серйозно обмірковував своє становище; він, мабуть, і вжив би якихось заходів, і дуже скоро, коли б життя в його домі не затьмарила одна з тих сумних обставин, які так часто порушують наші плани: здоров’я Герхардта почало швидко підупадати.

Поступово йому довелося відмовитися від усіх своїх обов’язків у домі, а потім він зліг. Дженні дбайливо ходила біля нього, Веста відвідувала його по кілька разів на день, заходив і Лестер. Ліжко Герхардта стояло біля вікна, і він годинами дивився на дерева в саду й на вулицю, яку видно було за ними, думаючи про те, як то йде хазяйство без його догляду. Він був упевнений, що кучер Вудс недбайливо чистить коней і збрую, що поштар неакуратно приносить газети, а грубник витрачає надто багато вугілля і все-таки в домі не досить тепло. Ці дрібні клопоти складали все його життя. Він був природженим домоуправителем. Сам він неухильно виконував добровільно прийняті на себе обов’язки і тепер серйозно побоювався, що без нього все піде криво й косо. Дженні подарувала йому розкішний стьобаний халат, критий синім шовком, і м’які теплі нічні пантофлі, але він їх майже не носив. Він вважав за краще лежати в ліжку, читати біблію й лютеранські газети та слухати від Дженні домашні новини.

— Ти б пішла до підвалу, подивилась, що робить цей молодчик. Он яка холоднеча в кімнатах, — скаржився Герхардт. — Я вже знаю, що він робить, — сидить і книжку читає, а про піч тоді тільки згадає, коли все вугілля прогорить. І пиво в нього там напохваті. Ти б замкнула кладовку.  Звідки ти знаєш, що він за людина. Може, негідник якийсь.

Дженні намагалась переконати батька, що в будинку досить тепло, що грубник — дуже добрий і цілком порядний американець, а якщо він і вип’є шкляночку пива, шкоди від цього не буде. Герхардт зараз же починав сваритись.

— От ви завжди так, — твердив він із запалом. — Ніяк не розумієте, що таке ощадність. Як тільки я не догляну, — всі розпускаються. «Добрий»! Звідки ти знаєш, що він добрий? Топить він як слід? Ні! Доріжки замітає? Ні! Всі вони добрі, за ними потрібне око та й око. Тобі треба самій за хазяйством приглядати.

— Добре, тату, я пригляну, — лагідно заспокоювала його Дженні. — Ти не турбуйся, а пиво я замкну. Принести тобі чашку кофе з сухариками?

— Ні, — зітхав Герхардт, — у мене щось із шлунком не гаразд. Хоч би швидше одужати!

Дженні запросила до батька доктора Мейкіна, старого, досвідченого лікаря, якого вважали кращим у цій частині міста. Він рекомендував спокій, гаряче молоко, сердечні краплі, але попередив Дженні, що на цілковите видужання сподіватись нічого.

— Як не є, роки беруть своє. Він дуже ослаб. Якби він був на двадцять років молодший, я поставив би його на ноги, а так... Проте, справа його не зовсім погана. Він, можливо, ще поживе; може, навіть встане з ліжка; а втім, не ручуся. Адже знаєте, ніхто не вічний. Я от зовсім не турбуюся, що мені залишилося мало жити. Дожив до старості — й добре.

Думка про близьку смерть батька засмучувала Дженні, але її втішало, що свої останні дні він проводить у спокої й достатках, оточений всіляким піклуванням.

Незабаром усім стало зрозуміло, що дні Герхардта злічені, і Дженні вирішила сповістити братів і сестер. Вона написала про хворобу батька Бассу, але той відповів листом, що дуже зайнятий і навряд чи приїде, якщо тільки немає безпосередньої небезпеки. Ще він писав, що Джордж живе в Рочестері, працює на шпалерній фабриці, здається, компанії Шефф-Джефферсон, Марта з чоловіком поїхала до Бостона, живуть у Бельмонті, це передмістя, але недалеко від центра. Уїльям в Омасі, працює техніком в електричній компанії. Вероніка одружена, її чоловік, Альберт Шеріден, працює в Клівленді, на складі аптекарських товарів. «Вона в мене зовсім не буває, — з образою додавав Басс, — але я дам їй знати». Дженні написала всім по листу. Від сестер прийшли коротенькі відповіді: їм дуже жаль, і нехай Дженні сповістить їх, якщо що-небудь трапиться. Джордж написав, що йому нічого й думати вибратися в Чикаго, хіба що батькові стане зовсім погано, і просив тримати його в курсі справ. Уїльям, як Дженні дізналася пізніше, не одержав її листа.

Дженні важко переживала повільне вмирання батька; в минулому вони були далекі одно від одного, але останні роки дуже зблизили їх. Герхардт зрозумів, нарешті, що дочка, якої він був зрікся — самісінька доброта, особливо в своєму ставленні до нього. Вона ніколи не сварилася з ним, ні в чому не перечила. Під час його хвороби вона багато разів на день заходила до нього, запитувала, чи не треба йому чогось, чи сподобався йому обід або сніданок. Коли він став ще кволішим, вона подовгу просиджувала у нього в кімнаті з книгою або з шитвом. Одного разу, коли вона поправляла йому подушку, він узяв її руку й поцілував. Вона здивовано підняла голову, й серце в неї стиснулось. Вигляд у Герхардта був безпорадний і жалісний, в очах стояли сльози.

— Ти добра дівчинка, Дженні, — сказав він уривчастим голосом. — Ти добре зі мною обійшлася. Я часто сварюся й буркочу, але ж я старий. Ти вже вибач мені.

— Ну, що ти, тато! — благально промовила вона. — Це мені треба просити в тебе пробачення.

— Ні, ні, — сказав він. Дженні опустилася на коліна біля його ліжка й заплакала. Він погладив її по голові висхлою жовтою рукою. — Не плач, — сказав він стиха, — я тепер багато що розумію. Вік живи — вік учися.

Вона вийшла з кімнати, сказавши, що хоче вмитися, і, залишившись на самоті, дала волю сльозам. Невже він нарешті, простив її? А вона стільки йому