Дженні Герхард - Теодор Драйзер

— Розумію, — відповіла вона.

— Так от, Летті, з цього нічого не вийшло. Вона — жінка зовсім особливого складу. Її душевний світ надзвичайно багатий. Вона не освічена в тому значенні, як ми це розуміємо, але їй притаманні природна витонченість і такт. Вона чудова хазяйка, бездоганна мати. Їй властиве якесь невичерпне джерело любові до людей. Батькові й матері вона була віддана всією душею. Її любов до дочки — це її дочка, не моя — не знає меж. Світськості в неї немає ані крихти. Вона ніколи не блисне дотепним слівцем, не здатна підтримати легку, невимушену розмову. І думає вона, напевно, повільно. Найсерйозніші її думки навіть не завжди передаються словами, але не так важко зрозуміти, про що вона весь час думає і що відчуває.

— Ви чудово говорите про неї, Лестер, — сказала м-с Джералд.

— А як же інакше, Летті, — відповів він. — Дженні — хороша жінка. Та що б я не говорив, часто мені здається, що мене прив’язує до неї тільки жалість.

— Маю сумнів! — і вона погрозила йому пальцем.

— Так, так, але мені багато довелося витерпіти. Тепер-то вже я бачу, що повинен був одразу одружитися з нею. Але потім виникли такі ускладнення, і стільки було суперечок і умовлянь, що я якось заплутався. А тут ще батькова духівниця. Якщо я одружуся, то втрачаю вісімсот тисяч, тобто навіть набагато більше, оскільки компанія тепер реорганізована в трест. Так, вірніше — два мільйони. Якщо ж я не одружуся, то через два роки, навіть менше, втрачаю все до останку. Звичайно, можна б удати, начебто я з нею розлучився, але брехати я не хочу. Це було б надто болісно для її самолюбства, вона не заслужила такої образи. Поклавши руку на серце, я зараз навіть не можу сказати, чи хочу я розлучитися з нею, чи ні. Слово честі, просто не знаю, що мені робити.

Лестер замовк, запалив сигару й втупився невидющим поглядом у вікно.

— Так, це дуже, дуже важка задача, — сказала Летті, опустивши очі.

Потім вона встала і, підійшовши до Лестера, поклала руку на його велику, гарну голову. Ледь-ледь надушений жовтий шовк її сукні торкався його плеча.

— Бідний Лестер, — сказала вона. — Ну й вузол же ви затягнули! Але це гордієв вузол, мій милий, і доведеться його розрубати. Чому б вам не обміркувати всього з нею, от як зараз зі мною, і не з’ясувати, що вона сама думає.

— Це було б дуже жорстоко, — сказав він.

— Але щось же треба зробити, Лестер, запевняю вас, — наполягала Летті. — Не можна більше плисти за течією. Ви собі страшенно цим шкодите. Одружитися я вам не можу порадити; і правду кажу, я турбуюсь не про себе; а втім, я з радістю вийшла б за вас, хоч ви колись і знехтували моє кохання. Не буду таїти, — все одно, чи прийдете ви до мене, чи ні, я вас кохаю і завжди кохатиму.

— Я це знаю, — сказав Лестер.

Він встав, взяв обидві її руки в свої й заглянув їй у вічі. Потім він одвернувся. Летті перевела подих, схвильована його поглядом.

— Ні, Лестер, — продовжувала говорити вона, — така велика людина, як ви, не може заспокоїтись на десяти тисячах прибутку в рік. І не можна вам сидіти, склавши руки, — вас дуже добре знають. Ви повинні знову посісти своє місце і в діловому колі, і в світі. Ніхто вам не чинитиме перешкод, ніхто не згадає про ваше минуле; тільки одержіть свою пайку батьківської спадщини, — і ви самі можете диктувати умови. А вона, якщо знатиме правду, мабуть, не заперечуватиме. Коли вона вас кохає, як ви говорите, вона з радістю піде на жертву. Щодо цього я не маю сумніву... Ви, звичайно, щедро забезпечите її.

— Дженні гроші не потрібні, — похмуро заперечив Лестер.

— Ну, однаково, вона може прожити й без вас: а якщо в неї буде багато грошей, їй буде і легше жити, — цікавіше.

— Поки я живий, вона ні в чому не знатиме нестатку, — урочисто заявив він.

— Ви повинні від неї піти, повинні, — твердила Летті все наполегливіше. — Кожний день дорогий. Чому не вирішити й не зробити цього саме тепер — сьогодні ж. Чому?

— Не поспішайте, — відповів він. — Це справа нелегка. Сказати по правді, мене лякає розмова з Дженні. Це так несправедливо по відношенню до неї, так жорстоко. Адже я, як правило, багато не говорю про свої особисті справи. І до цього часу я ні з ким не хотів говорити, — навіть з батьками. Але вас я чомусь завжди вважав близькою людиною, а від часу нашої останньої зустрічі я все думав про те, що треба вам про це розповісти. І хотілося. Ви мені дуже дорогі. Не знаю, можливо, це здасться вам дивним за теперішніх обставин, але це так. Я навіть не підозрював, що ви мені такі близькі і як людина, і як жінка. Не хмурте брів. Адже ви хотіли чути правду? От вам правда. А тепер, якщо можете, поясніть мені, що я таке.

— Я не хочу з вами сперечатися, Лестер, — сказала вона м’яко, доторкнувшись до його руки. — Я хочу тільки кохати вас. Я чудово розумію, як це все склалося. Мені сумно за себе. І сумно за вас. І сумно... — вона зупинилася, — за місіс Кейн. Вона — чарівна жінка. Вона мені подобається, дуже. Але це не та жінка, яка вам потрібна, Лестер. Повірте мені, вам потрібне інше. Недобре, звичайно, що ми з вами говоримо про неї такі речі, але ж це правда. У кожного є свої якості. І я переконана, що коли б висловити їй це так само, як ви оце зараз висловили мені, вона б зрозуміла і погодилася. Коли б я була на її місці, Лестер, я б відпустила вас, правда. Я думаю, ви мені повірите. Кожна порядна жінка зробила б так само. Мені було б дуже боляче, проте я відпустила б вас. І їй буде боляче, але вона вас відпустить. Запевняю вас. Мені здається, я розумію її не гірше, ніж ви, навіть краще, бо я жінка. Ох, — додала вона, помовчавши, — коли б я