Дженні Герхард - Теодор Драйзер

М-р О’Брайєн попрямував до передньої. Дженні натиснула кнопку дзвоника, і Жаннет вийшла провести гостя. Він бадьоро пішов геть стежкою саду, а Дженні, залишившись на самоті, повернулася до бібліотеки. Вона сиділа, підперши руками підборіддя, і в химерних візерунках шовкового турецького килима їй ввижалися дивні картини. Ось вона сама в якомусь маленькому котеджі, одна з Вестою; ось Лестер, далеко, немов у іншому світі, і поруч з ним м-с Джералд. Ось спорожнів їх великий чудовий дім, а далі — потягнулись довгі роки, а далі...

Вона тяжко зітхнула, стримуючи ридання, і жагучі сльози виступили в неї на очах. Потім вона встала.

«Так треба, — подумала вона. — Давно треба було з цим покінчити. — І тут же згадала: — Яке щастя, що тато вмер, що він не дожив до цього дня!»

Розділ LIII

Розмова, яку Лестер не вважав більше за можливе обминути, незалежно від того, чи приведе вона до розриву чи до узаконення їх зв’язку, відбулася дуже скоро після відвідин м-ра О’Брайєна.

У день самих відвідин Лестер їздив до Хегевіша, невеликого промислового міста у Вісконсіні, куди його запросили на випробування нового мотора для ліфтів, — він подумував про те, щоб зробитися пайовиком компанії, яка виробляла такі мотори. Коли він наступного дня повернувся до Хайд-Парку, готуючись, за звичкою, хоч би й зараз, незважаючи на свій намір розлучитися з Дженні, розповісти їй про свою подорож, — його вразив смуток, що панував у домі; Дженні, хоч і прийшла до розумного й твердого рішення, не мала сили приховати своїх почуттів. Вона журливо обмірковувала свої плани, весь час пам’ятаючи, що поїхати від Лестера треба, але побоюючись, що в неї не вистачить мужності для розмови з ним. А поїхати, не поговоривши з ним, не можна, — він повинен погодитись на розрив. Дженні була глибоко переконана, що це був єдиний вірний вихід. Думка, що заради неї Лестер міг піти на таку величезну жертву, просто не вкладалася у неї в голові. Її вражало, як він міг мовчати до цього часу, коли все його майбутнє вже так давно висіло на волосинці.

Почувши, що він зайшов у дім, Дженні спробувала зустріти його своєю звичайною посмішкою, але це їй не вдалося.

— Все гаразд? — запитала вона, як запитувала кожного дня.

— Розуміється, — відповів він. — А в тебе як справи?

— Та як завжди.

Вони разом пройшли до бібліотеки, і Лестер, підійшовши до каміна, поворушив кочергою вугілля. Був холодний січневий день, о п’ятій годині вже стемніло. Дженні спустила штору на вікні. Коли вона повернулася до Лестера, він допитливо поглянув на неї.

— Щось ти сьогодні не така, як завжди, — сказав він, одразу відчувши в ній зміну.

— Та ні, я нічого, — відповіла вона, але губи в неї затремтіли, і це не сховалось від його погляду.

— Мені здається, ти щось приховуєш, — сказав він, не зводячи з неї очей. — Що з тобою? Що-небудь трапилось?

Вона одвернулася, щоб перевести подих і зібратися з думками. Потім знову звела на нього очі.

— Так, трапилось, — вимовила вона. — Мені треба тобі дещо сказати.

— Я бачу.

Він посміхнувся, хоч відчував, що за її словами сховане щось дуже серйозне.

Вона ще трохи помовчала, кусаючи губи, не знаючи, з чого почати, і, нарешті, заговорила:

— Тут учора був один чоловік — містер О’Брайєн, з Цинциннаті. Ти його знаєш?

— Так, знаю. Що йому було треба?

— Він приїжджав поговорити зі мною про тебе і про духівницю твого батька.

Вона змовкла, помітивши, як потемніло його обличчя.

— На якого дідька йому треба було говорити з тобою про духівницю мого батька! — вигукнув він. — Що він тобі намолов?

— Будь ласка, не сердься, Лестер, — спокійно сказала Дженні, розуміючи, що нічого не доб’ється, якщо не зуміє цілком володіти собою. — Містер О’Брайєн розповів мені, яку жертву ти приносиш, і попередив, що лишилося дуже мало часу, і ти можеш втратити свою частину спадщини. Чи не думаєш ти, що тобі час діяти? Час мене залишити?

— Прокляття! — злісно вилаявся Лестер. — Як він сміє втручатись у мої справи? Невже не можна дати мені спокій? — Він обурено пересмикнув плечима. — Будь вони прокляті, — вибухнув він знову. — Це все Роберт орудує. Чого б «Найт, Кітлі і О’Брайєн» стали втручатись у мої справи? Ой, і вчиню ж я їм скандал!

Він був у нестямі, обличчя в нього побагровіло, очі метали блискавки.

Дженні, налякана його гнівом, не могла вимовити ані слова.

Трохи заспокоївшись, Лестер запитав:

— Ну, то що ж він тобі сказав?

— Він сказав, що коли ти зі мною одружишся, ти матимеш всього десять тисяч прибутку на рік. А якщо не одружишся, але житимеш, як і раніше, зі мною, тоді в тебе нічого не буде. Коли ж ти від мене підеш, або я від тебе, ти дістанеш півтора мільйона. Чи не думаєш ти, що нам треба саме тепер розлучитися?

Вона не збиралась поставити йому це — найголовніше — питання так швидко, — слова вирвалися в неї мимоволі. І в ту ж мить вона зрозуміла, що коли Лестер її справді кохає, він відповість рішучим «ні». Якщо ж йому байдуже, він вагатиметься, зволікатиме, він постарається відтягти розв’язку.

— Не знаю, чому, — заперечив він роздратовано. — Я не бачу доконечної потреби втручатись чи діяти поспіхом. Мене дратує, що вони з’являються сюди й сунуть носа в чужі справи.

Дженні була глибоко вражена його байдужістю, цим вибухом люті замість слів любові. Для неї важливим було одно — майбутня розлука. А він знову й знову повертався до візиту О’Брайєна. Хтось посмів втрутитись у його справи, коли він ще не прийняв рішення, — ось про що він не міг забути. А Дженні, незважаючи ні на що, сподівалась, що, проживши з нею стільки років, коли і радість і горе — все було навпіл, Лестер кохає її глибоко, і це почуття не дозволить йому порвати з нею, навіть якщо видимість розриву й буде необхідною. Правда, він не одружився з нею — для цього було так багато серйозних причин. Але зараз, коли все закінчилось, він міг би сказати їй про своє кохання, хоч би перед тим, як відпустити її. Їй здалося, що, проживши з ним стільки років,