Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

побачити, чим усе скінчиться. Ось уже дві третини річки подолано, число вершників іще зменшилося, але стало чути вже важке хропіння коней і голоси, які підохочували молодців; видно було, що дехто із них допливе.

Зненацька серед тиші пролунав голос Заглоби:

— Гей! Дітки! За пищалі! На погибель князівським!

Бухнули димки, загриміли постріли. З річки почулися розпачливі крики, і по хвилі коні й молодці — усе зникло. Річка спорожніла, тільки вже десь далеко, на гребенях хвиль, мелькали часом то темне кінське черево, то червона шапка молодця.

Заглоба дивився на Гелену і підморгував…

РОЗДІЛ XXII

нязь-воєвода руський, перш ніж здибав пана Скшетуського, що сидів на попелищі Розлогів, знав уже про корсунську поразку, бо йому про неї пан Поляновський, товариш князівський гусарський, у Саготині сказав. Ще перед цим князь побував у Прилуках і звідти пана Богуслава Машкевича до гетьманів із листом відправив, питаючи, де вони йому з усіма військами стати накажуть. Та оскільки пана Машкевича з відповіддю гетьманів довго не було видно, князь рушив на Переяслав, висилаючи в усі сторони передові загони, а також накази, щоб ті рейменти, які скрізь розкидані по Задніпров’ю, якнайспішніше підтягалися до Лубен.

Але надійшли вісті, що кільканадцять козацьких хоругов, які на кордоні з ордою у паланках стояли, розбіглися або пристали до бунту. Отже, князь побачив, що сили його враз зменшилися, і був цим прикро вражений, бо не сподівався, що люди, котрих він стільки разів водив у звитяжні битви, колись можуть його покинути. Однак зустрівшись із паном Поляновським і дізнавшись про таку нечувану поразку, він звістку цю од війська приховав і йшов далі до Дніпра, вирішивши йти наосліп у гущу бурі та бунту й або помститися за поразку, змивши неславу війська, або самому кров пролити. При цьому він гадав, що якась частина, а може, й немала, коронних військ могла після розгрому вціліти. Якби вони підсилили його шеститисячну дивізію, можна було б із надією на звитягу помірятися силами з Хмельницьким.

Зупинившись у Переяславі, наказав він малому панові Володийовському і панові Кушелю, щоб ті своїх драгунів у всі кінці — у Черкаси, у Мантів, Сокирну, Бучач, Стайки, Трахтемирів і Ржищів розіслали й усі судна і пороми, які були в тій окрузі, пригнали. Після чого військо мало з лівого берега у Ржищів переправитися.

Посланці дізналися від зустрічних утікачів про поразку, але в усіх означених містах жодного судна не знайшли, бо, як уже було сказано, половину їх великий коронний гетьман давно для Кричевського і Барабаша забрав, решту ж збунтований на правому березі простолюд, побоюючись князя, знищив. І все-таки пан Володийовський, звелівши нашвидкуруч збити із колод пліт, самотужки дістався на правий берег. Там він схопив кільканадцять козаків, яких доставив до князя. Від них князь довідався про потворні розміри бунту і про страшні наслідки, які корсунська поразка вже спричинила. Вся Україна, до останньої людини, повстала. Бунт розливався, як повінь, коли вона котиться рівниною, на млі ока займаючи дедалі більший простір. Шляхта захищалася у великих і малих замках. Але багато з них уже було взято.

Хмельницький збільшував свої сили із кожною хвилиною. Схоплені козаки визначали число його військ у двісті тисяч осіб, а через пару днів кількість їх легко могла подвоїтися. Тому після битви він іще стояв у Корсуні й, користуючись передишкою, заодно наводив лад у своїх незліченних загонах. Простолюд він поділив на полки, призначив полковниками отаманів і найдосвідченіших запорозьких осавулів, розіслав загони, а то й цілі дивізії брати поближні замки.

Зваживши усе це, князь Ієремія зрозумів, що і через брак суден та поромів, виготовлення яких для шеститисячного війська відібрало б кілька тижнів, і через вибуялу над усяку міру силу супротивника можливості переправитися за Дніпро у тій місцевості, де він зараз перебував, у нього немає. На військовій раді пан Поляновський, полковник Барановський, стражник пан Александер Замойський, пан Володийовський і пан Вурцель були за те, аби вирушити на північ до Чернігова, що лежав за глухими лісами, а звідти йти на Любеч і тільки там переправитися до Брагіна. Це була дорога довга й небезпечна, бо за чернігівськими лісами шлях до Брагіна лежав через широкі болота, де й піхоті нелегко було пройти, не кажучи вже про важку кавалерію, вози й артилерію.

І все-таки рада князеві сподобалася, він тільки прагнув перед цією довгою і, як він гадав, безповоротною дорогою ще раз тут і там на Задніпров'ї своєму з'явитися, щоб вибуху повстання зараз не допустити, шляхту під свої крила зібрати, страх посіяти і страх цей у пам’яті людській лишити, аби, поки його не буде, пам’ять ця сама охороняла край і захищала усіх тих, хто не зміг піти із військом. Опріч того, княгиня Гризельда, панни Збаразькі, фрейліни, увесь двір і деякі рейменти, а саме піхота, зоставалися ще у Лубнах. Отож князь поклав собі вирушити на останнє прощання до Лубен.

Військо виступило того ж дня, а на чолі — пан Володийовський зі своїми драгунами, котрі хоч і були геть усі русинами, але звиклими до дисципліни і на регулярних жовнірів оберненими. Вірністю ж своєю вони переважали майже усі інші хоругви.

Край був поки що спокійний. Де-не-де, правда, з'явилися зграї гультяїв, котрі грабували як двори, так і селян. Таких чимало дорогою було побито й посаджено на палі. Але простолюд іще ніде не повстав. Уми кипіли, вогонь палав у селянських очах і душах — тихо озброюючись, селяни тікали за Дніпро. Проте страх іще стримував прагнення крові й мордувань. Поки що тільки лихою призвісткою на майбутнє можна було вважати те, що навіть у тих невеличких селах, звідкіля селяни не подалися досі до Хмеля, вони розбігалися при наближенні князівських військ, ніби побоюючись, аби страшний князь не прочитав у них на обличчях того, що крилося на їхній совісті й не покарав завчасу. Але карав він тільки там, де виявляв бодай найменшу ознаку зароджуваного бунту, а позаяк натуру і в покаранні, і в заохоченні мав невгамовну, карав без міри й жалю.

Можна було сказати, що по обидва боки Дніпра блукали тоді два привиди: один для шляхти — Хмельницький, другий для збунтованого простолюду — князь Ієремія. Люди навіть перешіптувалися, що коли ці двоє зітнуться, то, мабуть, сонце затьмариться і води в усіх річках кривавими стануть. Але зітнення не було близьким, бо цей самий Хмельницький, звитяжець під Жовтими Водами, звитяжець під Корсунем, цей самий Хмельницький, котрий