Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

— А дід був із ними?

— Був.

— І німий із дідом? Малий поводир?

— Атож.

— А який на вигляд був дід?

— Не старий, огрядний, очі, як у риби, на одному більмо.

— Це він, — пробурмотів Антон і питав далі: — А поводир?

— Ой! Батьку отамане! Просто тобі херувим. Такого ми ще й не бачили.

Тим часом допливли до берега.

Антон уже знав, що робити.

— Гей, привеземо молодицю отаманові, — бурмотів він сам до себе.

Потім звернувся до Семенів:

— На коней!

Вони помчали, як табун сполоханих дрохв, хоч дорога лежала важка, бо округа була покраяна ярами. Вони в’їхали в один великий, на дні якого понад криницею проходив ніби влаштований природою битий шлях. Яр тягся аж до Каврайця, тому кілька десятків верст пролетіли без відпочинку, а Антон на найліпшому коні попереду. Вже було видно широке гирло яру, коли це враз Антон осадив коня так, що аж задні копита заскреготіли на камінні.

— Що це?

Гирло яру вмить наповнилося людьми і кіньми. Якась кіннота, шабель на триста, входила у яр і шикувалася шістками. Антон глянув і, хоч він був старий вояк і до усяких небезпек призвичаєний, серце у нього в грудях загупало, а обличчя пополотніло.

Він упізнав драгунів князя Ієремії.

Тікати було пізно — якихось двісті кроків відділяли Антонів загін від драгунів, а стомлені коні Семенів від погоні далеко не втекли б. За хвилину семенів оточили зусібіч.

— Чиї ви люди? — грізно спитав поручик.

— Богунові! — відповів Антон, бачачи, що треба казати правду, бо мундир усе одно викаже. Але, впізнавши поручика, котрого бачив у Переяславі, одразу ж з удаваною радістю вигукнув:

— Пан поручик Кушель! Слава Богу!

— А, це ти, Антоне! — мовив поручик, придивившись до осавула. — Що ви тут робите? Де ваш отаман?

— Кажуть, пане, гетьман великий послав нашого отамана до князя-воєводи просити допомоги, так отаман поїхав до Лубен, а нам велів їздити селами і втікачів ловити.

Антон брехав як найнятий, сподіваючись на те, що, оскільки драгунська хоругва йде з боку Дніпра, то не може знати ні про напад на Розлоги, ні про бій під Василівкою, ні про якісь іще витребеньки Богунові.

І все-таки поручик сказав:

— Таке враження, що ви до бунтівників хочете пробратися.

— Ей, пане поручику, — відповів Антон, — якби ми хотіли до Хмеля податися, то не були б на цьому боці Дніпра.

— Ваша правда, — сказав Кушель. — Правда очевидна, якої я не можу заперечити. Але отаман не застане князя-воєводи у Лубнах.

— О! А де князь?

— Був у Прилуках. Може, тільки вчора до Лубен рушив.

— От шкода! В отамана лист до князя від гетьмана. А ви, даруйте, ваша милость, не із Золотоноші йдете?

— Ні. Ми у Каленках стояли, а зараз, як і все військо, дістали наказ підтягатися до Лубен, звідкіля князь з усіма силами виступить. А ви куди йдете?

— У Прохорівку, там хлопи переправляються.

— Багато уже втекло?

— Ой багато! Багато!

— Ну, тоді їдьте з Богом.

— Дякуємо покірно вашій милості. Нехай Бог і вам помагає.

Драгуни розступилися, й Антонів загін проїхав крізь них до гирла яру.

Проминувши гирло, Антон зупинився й уважно прислухався, а коли драгуни уже геть зникли з очей і луни від них не стало чути, він звернувся до семенів і сказав:

— Знаєте ви, дурні, що якби не я, ви б через три дні на палях у Лубнах поздихали! А тепер уперед, хоч би й останній дух із коней вийшов!

І вони рвонули з копита. «От так пощастило! — думав Антон. — Подвійно пощастило: по-перше, тому що шкуру свою врятували, а по-друге, що драгуни йшли не із Золотоноші й що Заглоба розминувся з ними. Якби він їх зустрів, йому байдуже було б до погоні».

І справді, панові Заглобі вельми не таланило, а фортуна була до нього зовсім неприхильна, бо не наткнувся він на хоругвочку пана Кушеля, інакше б відразу був урятований і не мав би чого боятися.

Тим часом у Прохорівці його ніби громом уразила звістка про корсунську поразку. Уже дорогою до Золотоноші селами й хуторами ходили чутки про велику битву, навіть про перемогу Хмеля, та пан Заглоба цьому не вірив, бо з досвіду знав, що серед людей усяка звістка розростається до нечуваних розмірів і що особливо про козацькі переваги простолюд сам собі чудеса розказує. Але у Прохорівці важко вже було далі сумніватися. Правда, страшна і зловісна, била як обухом по голові. Хмель тріумфував, коронне військо розбите, гетьмани в полоні, а вся Україна у вогні.

Пан Заглоба у першу мить навіть розгубився. Адже він був у жахливому становищі. Фортуна відвернулася од нього й дорогою, бо в Золотоноші він не знайшов жодного загону. Місто аж верещало проти ляхів, а невеличка стара фортеця була покинута. Він анітрохи не сумнівався, що Богун його шукає і що рано чи пізно на слід натрапить. Щоправда, старий шляхтич петляв, як зацькований русак, але він добре знав гончака, котрий його гнав, і знав також, що гончак цей не дасть збити себе зі сліду. Отже, позаду в пана Заглоби був Богун, попереду — море селянського бунту, різанина, підпали, татарські загони, озвірілі юрби.

Тікати у такому становищі було завданням майже неможливим для виконання, особливо з дівчиною, котра, хоч і перевдягнена у дідового поводиря, всюди привертала увагу своєю незвичайною вродою.

Воістину було від чого розгубитися.

Але пан Заглоба ніколи надовго не розгублювався. Попри велику кашу в голові він досконало знав, а радше найвиразніше відчував, що Богуна боїться у сто разів більше, ніж вогню, води, бунту, різанини і навіть Хмельницького. На саму думку, що можна опинитися в руках страшного отамана, шкіра на пану Заглобі терпла. «Цей би вже мені всипав! — щомиті повторював він сам собі. — А тут іще переді мною море бунту!»

Залишався один спосіб урятуватися: покинути Гелену й віддати її волі Божій. Але робити цього пан Заглоба не хотів.

— Не може бути, — казав він дівчині, — щоб ти нічого мені не підсипала, мила панно, що мене до тебе так прихилило, тому мені за тебе шкуру на ящір вичинять.

Але покинути Гелени він не хотів і навіть думки такої не допускав. Що ж йому тоді було робити? «Га! — думав він. — Князя шукати не час! Переді мною море, отож пірну я у це море, принаймні сховаюся, а дасть Бог, і на другий берег перепливу».

І він вирішив переправитися на правий берег Дніпра.

Але у Прохорівці зробити це було нелегко.