Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич
Ніч із Геленою вони провели на березі річки, сидячи біля багаття укупі з юрбами п'яних селян. А ніч була вітряна й холодна. Князівна навіть стояти не могла від утоми й болю, бо селянська взуванка до крові натерла їй ноги. Вона боялася злягти зовсім. Обличчя її змарніло і зблідло, дивні очі пригасли. Її постійно огортав страх, що попри костюм її впізнають або що несподівано їх наздожене Богун.
Тієї ж ночі вона бачила страшне видіння. Селяни привели від гирла Росі кількох шляхтичів, котрі хотіли урятуватися від татарського набігу у володіннях Вишневецького, й по-звірячому замордували їх на березі. Їм повисвердлювали очі, а голови порозчавлювали між камінням. Крім того, у Прохорівці було дві єврейські родини. Їх знавісніла юрба повкидала у Дніпро, а позаяк вони не хотіли відразу йти на дно, їх попритоплювали довгими списами. Супроводжувалося це вереском і пиятикою. Захмелілі молодці дуріли із захмелілими молодицями. Жахливі вибухи сміху зловісно лунали на темних дніпровських берегах. Вітер розносив багаття; червоні головешки й іскри, підхоплені вихором, летіли конати у хвилях. Іноді виникав переполох. Час від часу якийся п’яний охриплий голос горланив у темряві: «Люди, рятуйтеся, Ярема йде!», і натовп наосліп кидався на берег, топчучи й зіштовхуючи одне одного у воду. Одного разу мало не затоптали Заглоби і князівни. Це була пекельна ніч, якій, здавалося, не буде кінця. Заглоба вижебрав кварту горілки, сам випив і князівну змусив випити, інакше та знепритомніла б або почала б марити.
Нарешті дніпрові хвилі стали світліти й поблискувати. Світало. День уставав хмарний, понурий, блідий. Заглоба хотів чимшвидше переправитися на другий бік. На щастя, полагодили й пором. Але товча утворилася жахлива.
— Пропустіть діда! Пропустіть діда! — кричав Заглоба, тримаючи поперед себе між простягнутими руками Гелену й оберігаючи її від тисняви. — Пропустіть діда! Я до Хмельницького і до Кривоноса йду! Пропустіть діда, люди добрі, любі молодці, щоб чорна смерть скосила вас і дітей ваших! Я ж погано бачу, впаду у воду, поводиря мені втопите. Дайте дорогу, дітки, щоб вам параліч розбив усі ваші члени, щоб ви виздихали, щоб ви на палях сконали!
Отак викрикуючи, лаючись і розштовхуючи натовп своїми могутніми ліктями, він спершу заштовхнув на пором Гелену, а потім утаскавшись і сам, знову заходився кричати:
— Досить уже вас тут!.. Чого так пхаєтесь?.. Пором потоне, якщо вас тут стільки наб’ється. Годі! Годі!.. І ваша черга надійде, а не надійде, то й байдуже!
— Годі! Годі! — волали ті, хто дістався на пором. — Відчалюй! Відчалюй!
Весла напружилися, і пором почав віддалятися од берега. Бистра течія відразу ж знесла його трохи вниз у напрямку Домантова.
Вони подолали вже половину річки, коли із прохорівського берега почулися крики й волання. Страшне замішання зчинилося серед натовпів, що лишилися там: одні як шалені тікали до Домантова, другі стрибали у воду, треті верещали, махаючи руками, або падали на землю.
— Що це? Що сталося? — питали на поромі.
— Ярема! — крикнув один голос.
— Ярема, Ярема! Тікаймо! — волали інші.
Весла почали гарячково бити по воді, і пором помчав по хвилях як козацька чайка.
Тої ж миті якісь вершники з’явилися на прохорівському березі.
— Війська Яреми! — кричали на поромі.
Вершники шарпалися туди-сюди по берегу, крутилися, про щось розпитували людей і нарешті почали кричати поромникам:
— Стій! Стій!
Заглоба глянув, і холодний піт пройняв його з ніг до голови — він упізнав Богунових козаків.
Це й справді був Антон зі своїми семенами.
Але, як уже було сказано, пан Заглоба ніколи надовго голови не втрачав; він приклав до очей долоню, як це роблять люди, що недобачають, і певний час удивлявся в берег, відтак почав кричати, ніби з нього хтось живцем шкуру знімав:
— Дітки! Це ж козаки Вишневецького! О, заради Бога і Святої Пречистої мерщій до берега! Ми вже тих, що лишилися, пом’янемо, а пором порубати, інакше всім нам погибель!
— Мерщій, мерщій, порубати пором! — волали інші.
Зчинився галас, серед якого не було чути зойків, що долинали з боку Прохорівки. Цієї миті пором заскреготів об прибережний гравій. Селяни почали вискакувати на берег, але одні ще не встигли висадитися, другі уже рвали борти порома, били сокирами по дну. Дошки й відірвані тріски літали в повітрі. Нещасне судно знищувалося з люттю, розривалося на шматки і шматочки, а страх додавав руйнівникам снаги.
А увесь цей час пан Заглоба кричав:
— Рубай, трощи, рви, пали!.. Рятуйся! Ярема йде! Ярема йде!
Кричачи отак, він націлив своє здорове око на Гелену і почав ним значливо підморгувати.
Тим часом на протилежному березі лемент, поки знищували пором, посилився, та оскільки було дуже далеко, не можна було зрозуміти, що кричали. Вимахування рук здавалися погрозами і тому тільки пришвидшили знищення.
За кілька хвилин судно зникло під водою, але раптом у всіх із грудей знову вирвався окрик жаху і відчаю:
— Скачуть у воду! Пливуть до нас! — лементували селяни.
Спершу один вершник, а за ним кілька десятків інших в’їхали на конях у воду й пустилися плавом на протилежний берег. Це було затією безумно сміливою, бо переповнена з весни річка бігла набагато бистріше, аніж завжди, утворюючи тут і там численні вири й закрути. Підхоплені течією коні не могли пливти прямо, їх зносило водою із незвичайною швидкістю.
— Не допливуть, — кричали селяни.
— Потонуть!
— Слава Богу! О! О! Один кінь уже занурився.
— На погибель же їм!
Коні подолали третину річки, але течія зносила їх униз дедалі сильніше. Певно, вони вибилися із сил і поволі, але щораз глибше занурювалися. За хвилю молодці, що сиділи на них, були вже до пояса у воді. Минув іще якийся час. Прибігли селяни з Шелепухи подивитися, що діється: вже тільки кінські голови виднілися над водою, а молодцям вода доходила до грудей. Але піврічки вони уже здолали. Та ось одна кінська голова і один молодець зникли під водою, за ними другий, третій, четвертий, п’ятий… Число вершників меншало й меншало. У натовпах обабіч річки запанувало глухе мовчання, але всі йшли униз за течією, аби
