Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

— Спалити! А добро взяти!

Але дід, котрий до цього сидів понуривши голову, підвів її і сказав:

— Гем, дітки, не ходіть ви на комісарський двір і не паліть його, бо лихо буде. Князь, може, десь тут поблизу з військом ходить, заграву побачить і прийде, і буде лихо. Ліпше ви нам їсти дайте і покажіть, де ночувати. Вам треба тихо сидіти, не гуляти по пасіках.

— Правду каже! — озвалося кілька голосів.

— Правду каже, а ти, Максиме, дурний!

— Ходімо, батьку, до мене на хліб-сіль та на меду кварточку, а під’їсте, то підете спати на сіно у стодолу, — сказав старий селянин, звертаючись до діда.

Пан Заглоба підвівся й потяг Гелену за рукав свитини. Князівна спала.

— Змордувалося дитя. Навіть під гупання молотів заснуло, — мовив пан Заглоба.

А про себе подумав: «Ой, солодка невинносте, котра може засинати серед списів і ножів! Либонь, янголи небесні оберігають тебе, а при тобі й мене вбережуть».

Він розбудив її, і вони пішли до села, що лежало трохи віддалік. Ніч була погідна, тиха. Позаду йшла луна від кування молотів. Старий селянин ішов попереду, показуючи в темряві дорогу, а пан Заглоба удаючи, що нашіптує молитву, бурмотів монотонним голосом:

— О Господи Боже, помилуй нас, грішних… Бачиш, мила панно!.. Свята Пречисто… Що б ми робили без сільської вдяганки?.. Як на землі, так і на небесах… Їсти нам дадуть, а завтра поїдемо у Золотоношу замість іти пішки… Амінь, амінь, амінь… Треба сподіватися, що Богун сюди по наших слідах з’явиться, бо його наші викрутаси з пантелику не зіб’ють… Амінь, амінь! Але вже пізно буде, бо у Прохорівці ми через Дніпро перейдемо, а там уже влада гетьманська… Диявол благоугодникові не страшний. Амінь… Тут через два дні край буде у вогні, варто тільки князеві за Дніпро рушити… Амінь… Щоб їх чорна смерть викосила, щоб їм кат світив… Чуєш, мила панно, як вони там під кузнею виють? Амінь… У добрячу ми вскочили халепу, але телепнем я буду, якщо милої панни з неї не витягну, хоч би й аж до Варшави нам довелося тікати.

— Що ви там бурмочете, батьку? — спитав селянин.

— Та нічого, молюся за ваше здоров’я. Амінь, амінь!..

— А ось і моя хата…

— Слава Богу!

— На віки віків!

— Прошу на хліб-сіль.

— Спаси Господи.

Через деякий час дід добряче підкріплявся бараниною, уволю запиваючи її медом, а назавтра зранку вирушив укупі з поводирем на зручному возі до Золотоноші у супроводі кількох десятків верхових селян, озброєних списами і косами. Їхали на Кавраєць, Чорнобай і Кропивну. Дорогою бачили, що всё уже кипіло. Селяни скрізь озброювалися, кузні у ярах працювали з ранку до ночі, і тільки грізна сила, грізне ім’я князя Ієремії стримувало поки що кровопролиття.

Тим часом за Дніпром буря розігралася з усією жорстокістю. Звістка про корсунську поразку блискавкою облетіла всю Україну, і всі живі бралися до зброї.

РОЗДІЛ XXI

Пригадавши усе, що сталося, він страшенно розлютився, рикав, як дикий звір, мастив руки об власну скривавлену голову і цілився у всіх ножем, тому семени не сміли до нього підступити. Нарешті, не можучи поки що триматися у сідлі, він наказав прив’язати між двома кіньми єврейську колиску і, сівши в неї, як шалений помчав до Лубен, гадаючи, що втікачі вирушили туди. Лежачи у жидівських бебехах, весь у пуху й у власній крові, він гнав степом як упир, що до світанку квапиться потрапити в могилу свою, а за ним, знаючи, що поспішають на вірну смерть, мчали вірні семени.

Летіли вони так аж до Василівки, де гарнізоном стояла сотня угорської князівської піхоти. Дикий отаман, ніби йому життя остогидло, не вагаючись ударив по ній, сам першим кинувшись у бій, і після кількагодинного бою перебив усіх до ноги, окрім кількох вояків, котрих пощадив, аби муками зізнання із них витягти. Довідавшись, що жоден шляхтич не втікав у цей бік із дівчиною, він, не знаючи, що робити, почав від горя зривати на собі пов’язки.

Іти далі було вже неможливо, бо всюди аж до Лубен стояли князівські полки, які напевно вже знали про наліт від жителів Василівки, котрі розбіглися під час бою. Тому вірні семени підхопили знесиленого від люті отамана і відвезли назад у Розлоги.

Повернувшись туди, вони вже не застали й слідів обійстя, бо тамтешні селяни розграбували його і спалили разом із князем Василем, гадаючи, що коли княжичі або князь Ієремія захочуть помститися, провину легко можна буде скинути на козаків і Богуна. Було спалено усі будівлі, вирубано вишневий сад, перебито челядь — селяни безжалісно помщалися за жорстоке правління й утиски, які вони терпіли від Курцевичів.

Відразу ж за Розлогами Богун зустрів Плесневського, котрий їхав із Чигирина зі звісткою про жовтоводську поразку. Його допитали, куди і з чим їде, але він плутався і не давав чітких відповідей, чим викликав підозру; припечений же вогнем, він розповів, що знав і про поразку, і про пана Заглобу, котрого напередодні зустрів. Зраділий отаман полегшено зітхнув. Повісивши Плесневського, він пустився далі, уже майже впевнений, що Заглоба від нього не втече. До того ж і чабани підкинули нові відомості, але зате за бродом усі сліди як у воду канули. На діда, пограбованого паном Заглобою, отаман не міг наткнутися, бо той пішов униз за течією Кагамлика, та ще й був так наляканий, що ховався в очеретах як лис.

Тим часом знову минули день і ніч, а позаяк погоня у бік Василівки відібрала цілих два дні, Заглоба виграв чимало часу. Що ж тоді було робити?

У цю важку хвилину Богуна виручив осавул, старий степовий вовк, що змолоду звик переслідувати у Дикому полі татар.

— Батьку, — сказав він. — Вони тікали на Чигирин, і мудро тікали, бо виграли час, та, коли про Хмеля і жовтоводську баталію від Плесневського дізналися, змінили напрямок. Ти, батьку, сам бачив, що вони з’їхали з битого шляху і стороною пішли.

— У степ?

— У степу я б їх, батьку, знайшов, але вони пішли до Дніпра, щоб до гетьманів дістатися, отже, подалися або на Черкаси, або на Золотоношу і Прохорівку… А якщо до Переяслава пішли, хоч я не думаю, то й так їх знайдемо. Нам би, батьку, треба одному на Черкаси, другому