Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд
Я знала, яким випробуванням ставали для батька мої дні народження, коли я була малою. Зараз, коли я вже доросла, це набагато легше. Але тоді батькові доводилося ховати подарунки в сараї, причому не від мене, а від матері, яку дратував навіть їх вигляд. Неминучий головний біль був її ревно дотримуваним обрядом спомину, через який не можна було запросити до нас на мій день народження інших дітей; не можна було також розважитися походом до парку чи звіринцю — адже це б означало лишити матір саму. Іграшки, які мені дарували на день народження, були скромними і непоказними; торти ніколи не пеклися вдома, а купувалися, і перш ніж сховати їх у жерстянку до наступного дня, з них слід було видалити свічки та цукрову глазур.
— З днем народження! — радісно шепотів тато мені на вухо. — Будь щаслива у свій день народження!
Та чи був цей день для мене дійсно щасливим?.. Ми з батьком потихеньку грали в карти; переможець зображав на обличчі тріумф, а переможений корчив нещасну згорьовану гримасу. І все це — мовчки. З горішньої ж кімнати не долітало ані звуку: ні зойку, ні сичання, ні белькотіння. У перервах між нашими іграми мій бідолашний батько то сходив нагору, то спускався вниз, розриваючись між мовчазним болем у материній спальні і нашим таємним днем народження на першому поверсі. І коли він курсував сходами, вираз його обличчя мінявся з радісного на співчутливий, зі співчутливого — на радісний.
То був нещасливий день народження. Разом зі мною на світ з'явився смуток. Він завжди був поруч. Він осідав, як пил, на всіх речах у нашому домі. Він укривав усіх і все. Він удирався в нас із кожним нашим подихом. На кожного з нас накидав пелену нещастя.
Такі нестерпні спогади виринули з моєї пам'яті під крижаним дощем, і я відчула, що страшенно змерзла.
Чому моя мати так і не змогла полюбити мене? Чому моє життя важило для неї менше, ніж смерть моєї сестри? Напевне, вона винуватила мене в її смерті. Що ж, можливо, вона мала рацію. Адже я живу тільки завдяки тому, що моя сестра померла. І щодня самим своїм виглядом нагадую матері про її втрату.
Невже їй було б легше, якби ми обидві померли?..
Приголомшена цими роздумами, я йшла собі і йшла, немов загіпнотизована. Мені було байдуже, куди я йду.
Я нікуди не дивилася, нічого не бачила. Просто йшла, спотикаючись, і сама не знала, куди йду.
І раптом на щось наштовхнулася.
— Марґарет! Марґарет!
Я так змерзла, що й не злякалася. Обличчя задубіло так, що я не змогла належним чином відреагувати на несподівану появу височенної та широченної постаті, закутаної у схожу на тент водонепроникну накидку.
Фігура ворухнулася, поклала обидві руки мені на плечі і злегка мене струснула.
— Марґарет!
Це був Аврелій.
— Ви тільки погляньте на себе! Ви ж синя від холоду! Мерщій ходімте зі мною!
Він узяв мене за руку і швидко повів за собою. Я мовчки спотикалася трохи позаду, аж поки ми не вийшли на дорогу, на якій стояла машина. Аврелій швиденько запхав мене всередину. Я почула, як зачиняються дверцята, як загуркотів двигун; відчула, як мої коліна й литки огорнув потік тепла.
Аврелій відкоркував термос і налив мені чашку апельсинового чаю.
— Пийте!
Я відсьорбнула. Чай був гарячий та солодкий.
— їжте!
Я вгризлася в бутерброд, що він його мені простягнув.
Сидячи у теплому авто, п'ючи гарячий чай і наминаючи бутерброди з курятиною, я нарешті відчула, як мені холодно. Мої зуби заторохтіли, мов кастаньєти, а тіло охопив несамовитий дрож.
— Господи! — тихенько вигукував Аврелій, подаючи мені один смачний бутерброд за іншим. — Який жах!
Нарешті їжа трохи привела мене до тями.
— Що ви тут робите, Аврелію?
— Я приїхав, щоб подарувати вам ось це, — відказав він і, простягти руку, взяв із заднього сидіння форму для випічки тортів.
Аврелій поклав її мені на коліна і, сяючи радістю, урочисто зняв кришку.
Усередині був торт.
Домашній торт.
А на ньому літерами з глазурі було написано:
З днем народження, Марґарет!
Якби мені не було так холодно, я б заплакала. Натомість — либонь, від поєднання торту з холодом, — зі мною стався напад балакучості. Незв'язні слова вискакували з мене, мовби крижані скалки, що відколюються від айсберга, який тане у теплу погоду. Нічний немелодійний спів, парк із завидющими очима, сестри-двійнята, дитинча-знайда, срібна ложечка…
— І вона навіть знає, де цей будинок, — белькотіла я змерзлими губами, поки Аврелій паперовими серветками витирав моє волосся, — ваш будинок, де колись жила місіс Лав. Вона подивилася у вікно, і місіс Лав здалася їй доброю бабусею з казки… Розумієте, до чого я веду?
Аврелій похитав головою.
— Але ж вона сказала мені…
— Вона збрехала вам, Аврелію! Коли ви прийшли до неї у своєму брунатному костюмі, вона збрехала вам. А недавно зізналася мені, що збрехала.
— Господи, твоя воля! — вигукнув велетень. — А як же ви дізналися про мій брунатний костюм? До речі, мені довелося вдати з себе журналіста!
Трохи згодом, уже усвідомивши сказане мною, Аврелій спитав:
— То, кажете, ложечка така, як у мене? І вона знає, де мій будинок?
— Вона ваша тітка, Аврелію. А Еммеліна — ваша мати.
Аврелій облишив моє волосся і кинув довгий погляд крізь вікно автомобіля на будинок удалині.
— Моя мама, — прошепотів він. — Там моя мама.
Я кивнула.
Знову запала тиша.
Нарешті Аврелій повернувся до мене і сказав:
— Відведіть мене до неї, Марґарет.
І тут я отямилася.
— Річ у тім, Аврелію, що з нею… не все гаразд.
— Вона хвора? Тоді ви просто мусите відвести мене до неї. І негайно!
— Не те щоб хвора. Як би це вам краще пояснити… Ваша матір постраждала під час пожежі,