Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд

Що ж до Аврелія, то єдине, що я могла зробити, — це написати йому. Як тільки я достатньо зміцніла, то попросила Джудіт принести мені ручку і папір, а потім сперлася спиною об подушку і написала листа. Не вдовольнившись зробленим, я переписала ще раз, потім — іще. Ніколи раніше слова не давалися мені так важко. Коли ковдра була геть уся всіяна забракованими варіантами, я, зневірившись, вибрала лист навмання і переписала начисто:

Любий Аврелію!

Як ся маєте?

Вибачте мені за те, що трапилося. Я жодним чином не хотіла нікого образити.

Мабуть, тієї ночі я поводилася, як ненормальна.

Коли ми зможемо побачитися?

Чи ми з Вами й досі друзі?

Марґарет

Здається, вийшло не так уже й кепсько.

Прийшов лікар Кліфтон. Він послухав моє серце і поставив безліч запитань.

— Безсоння? Нерегулярний сон? Кошмари?

Я кивнула тричі.

— Я так і думав.

Він витяг термометр і наказав мені покласти його під язика, потім підвівся і широким кроком підійшов до вікна. Стоячи до мене спиною, лікар запитав:

— А що ви любите читати?

Я не могла як слід відповісти з термометром у роті.

— «Грозовий перевал» — ви його читали?

— У-гу.

— А «Джейн Ейр»?

— У-гу.

— «Розум і почуття»?

— У-гу.

Лікар Кліфтон обернувся і серйозно на мене поглянув.

— І, гадаю, усі ці книжки ви читали не один раз?

Я кивнула, і він насупився.

— Читали і перечитували? І багато разів?

Я знову кивнула, і він насупився ще більше.

— Від самісінького дитинства?

Його питання ошелешили мене, але я, заворожена його серйозним поглядом, кивнула ще раз.

Під насупленими бровами очі його звузилися і перетворилися на щілини. Я уявила собі, як самим лише поглядом лікар Кліфтон може так налякати пацієнта, що той миттєво одужає — аби тільки швидше спекатися свого ескулапа.

Кліфтон нахилився до мене, щоб подивитися на термометр.

Зблизька люди виглядають зовсім по-іншому. Темні брови так і залишаються темними бровами, але тепер ви маєте змогу побачити кожну окрему волосинку, побачити цей рівний шнурочок зблизька. Кілька крайніх волосинок — маленьких, майже непомітних — помандрували до скроні у напрямку верхнього завитка вуха, схожого на хатку равлика. На поверхні шкіри щільними рядами розташувалися тоненькі шпички бороди. А це вже я бачила раніше: ледь вловиме розширення ніздрів і тремтіння у кутиках рота. Я завжди вважала це виявом суворості, ознакою того, що лікар був про мене невисокої думки; але зараз, придивившись із відстані кількох дюймів, я подумала, що це може бути вираз не осуду, а іронії. Невже лікар Кліфтон, подумалося мені, в глибині душі насміхається з мене?

Він витяг термометр з мого рота, склав на грудях руки і виголосив свій діагноз:

— Ви страждаєте на захворювання, яке частіш за все уражає панянок із романтичною уявою. Симптоми такі: часті втрати притомності, змарнілість, брак апетиту і поганий настрій. На певному рівні цю кризу можна пояснити безцільним бродінням під крижаним дощем без належного водонепроникного захисту, але глибша причина, напевне, криється в якійсь емоційній травмі. Однак, на відміну від героїнь ваших улюблених романів, ваш організм не був ослаблений життєвими негараздами, притаманними минулим — жорстокішим — століттям. Ви не страждали на туберкульоз, дитячий поліомієліт та не жили в умовах жахливої антисанітарії. І тому маєте всі шанси вижити.

Лікар Кліфтон поглянув мені просто у вічі, і я не змогла відвести їх, коли він упевнено сказав:

— Ви мало їсте.

— У мене нема апетиту.

— Vapetit vient еn mangeant.

— Апетит приходить під час їжі, — переклала я.

— Саме так. Ваш апетит повернеться. Але ви маєте зустріти його на півдорозі. Ви мусите прагнути, щоб він до вас прийшов.

Тепер настала моя черга супитися.

— Лікування нескладне: їжа, відпочинок, а ще — ось це… — Лікар Кліфтон швидко черконув кілька рядків у своєму блокноті, потім вирвав сторінку і поклав її на столику біля ліжка. — І побачите: по вашій хворобі за кілька днів і слід прохолоне.

Розкривши валізку, він поклав туди ручку і записник. Потім підвівся і, збираючись іти, промовив непевно:

— Власне, я хотів би ще дізнатися про оті ваші сновидіння, але підозрюю, що ви мені про них нічого не розповісте…

Я зміряла його холодним поглядом.

— Ви маєте рацію. Не розповім.

Його обличчя видовжилося.

— Шкода. А я сподівався, що все ж таки розповісте.

У дверях він обернувся, помахав на прощання рукою і вийшов.

Я взяла рецепт. Бадьорими закарлючками там було написано:

Сер Артур Конан Дойл. Пригоди Шерлока Холмса. Тверда палітурка. Уживати по десять сторінок двічі на день до закінчення курсу лікування.

Грудневі дні

Керуючись приписами доктора Кліфтона, я провела два дні у ліжку, добре харчуючись, час від часу відсипляючись і читаючи пригоди Шерлока Холмса. Мушу однак зізнатися, що допустила передозування рецептурних ліків, оскільки замість рекомендованих десяти сторінок ковтала оповідання за оповіданням. Наприкінці другого дня я послала Джудіт до бібліотеки, і та принесла мені звідти ще один томик Конан Дойла. Коли я захворіла, жінка почала ставитися до мене з несподіваною добротою. Її ставлення до мене змінилося — не тому, що їй було мене шкода (хоча їй дійсно було мене шкода), а тому, що присутність Еммеліни в домі перестала бути таємницею, і тепер Джудіт могла дозволити собі керуватися у