Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд

— Невже вона вам так нічого і не сказала про тринадцяту легенду? — спитала якось Джудіт із задумою.

— Ані слова. А вам?

Служниця похитала головою.

— Ніколи. Дивно, однак, що з усього написаного нею найвідомішим є оповідання, якого, можливо, не існує взагалі. Подумати тільки: вона запросто могла б опублікувати книжку, де бракувало б не одного, а всіх оповідань, — і тим не менш ця книжка розкуповувалася б, як гарячі пиріжки.

Джудіт трохи помовчала, похитала головою, наче намагаючись відігнати якісь думки, і вже іншим тоном спитала:

— А яка ваша думка про лікаря Кліфтона?

Коли лікар Кліфтон зайшов на хвилину провідати мене, його погляд упав на книжки, що лежали на столику біля мого ліжка. Він не сказав нічого, але ніздрі його знову злегка сіпнулися.

На третій день я встала з ліжка, почуваючись легенькою і кволою, як новонароджена. Коли я розсунула штори, до кімнати хлинув потік чистого й свіжого світла. Від обрію до обрію простягалася яскрава, безхмарна блакить неба, а під нею іскрився морозними блискітками парк. Здавалося, упродовж нескінченних похмурих днів світло накопичувалося за хмарами, і тепер, коли вони щезли, це світло, нічим уже не стримуване, враз вихлюпнуло на землю свій яскравий двотижневий запас. Мружачись на сонці, я відчула, як у моїх жилах повільно, мов той слимак, рухається життя.

Перед сніданком я вийшла з будинку. Повільно й обережно ступаючи, пройшлася галявиною в супроводі кота, який вертівся в йогах. Під моїми підборами чулося легеньке потріскування: пріле листя вкривав тоненький шар льоду, а на ньому вигравало сонце. Облямована інеєм трава зберігала мої сліди, але кіт, що рухався біля мене, наче справжній маленький привид, жодних відбитків після себе не залишав.

Спочатку холодне сухе повітря ножем встромилося мені у горло, але мало-помалу воно вдихнуло в мене нове життя, і я відчула п'янку радість. Одначе кількох хвилин було цілком достатньо: із порожевілими щоками, почервонілими пальцями та змерзлими ногами я радо повернулася в тепло будинку, і кіт так само радо повернувся разом зі мною. Спочатку сніданок, потім диван у бібліотеці, палахкотіння вогню і цікава книжка.

Про значне поліпшення свого стану я могла судити хоча б з того, що моїми думками заволоділи не скарби бібліотеки міс Вінтер, а її історія. Я взяла нагорі купу своїх паперів, до яких не торкалася відтоді, як захворіла, принесла їх у тепло зігрітої каміном кімнати й просиділа там більшу частину дня, перечитуючи їх. Кіт сидів поруч. Я читала, читала й читала, пізнаючи всю історію заново, пригадуючи всі її таємниці.

Але жодного відкриття я так і не зробила. Наприкінці я відчувала таку ж саму непевність, як і на початку. Хто пошкодив запобіжник на драбині Джона-копача? І що то був за привид на галявині, якого побачила Естер? А найменш зрозумілим видавалося ось що: яким чином Аделіна, ота несамовита, некерована і лінива дитина, нездатна спілкуватися ні з ким, окрім своєї нетямущої сестри, і спроможна лише на жорстоке знищення зразків паркової культури, — яким чином вона перетворилася на міс Вінтер, людину високої внутрішньої дисципліни, авторку десятків романів-бестселерів і… власницю такого вишуканого парку?

Я відсунула купу паперів убік, погладила кота і, спрямувавши погляд на вогонь, занудьгувала. Мені раптом схотілося комфортної історії, де все заздалегідь заплановано, де певне сум'яття в середині дії служило б виключно для моєї втіхи, де б я за кількістю сторінок, які лишилося прочитати, могла вгадати близькість розв'язки. Тим часом я й уявлення не мала, скільки сторінок лишилося до кінця історії про Еммеліну й Аделіну. Я не знала навіть, чи матиму час і можливість повністю цю історію записати.

Мені було цікаво, чому я сьогодні й досі не побачилася з міс Вінтер. Щоразу, коли я питалася про неї, Джудіт відповідала однаково:

— Вона зараз у міс Еммеліни.

І так було аж до вечора.

А ввечері я отримала записку від самої міс Вінтер: якщо я почуваюся достатньо добре, то чи не могла б я почитати їй трохи перед вечерею?

Коли я прийшла, то побачила на столику біля міс Вінтер книжку — «Таємниця леді Одлі». Розгорнувши її на закладці, почала читати. Але не встигла я закінчити розділу, як зупинилася, відчувши, що письменниця хоче зі мною поговорити.

— А що насправді трапилося тієї ночі? — запитала міс Вінтер. — Тоді, коли ви захворіли?

Я трохи занервувала, але все одно зраділа нагоді дати пояснення.

— Я вже знала, що тут живе Еммеліна: часто чула її вночі, бачила у саду. Я з'ясувала, де вона живе. А тієї ночі я декого привела на зустріч із нею. Але Еммеліна перелякалася. Я не збиралася жодним чином її настрахати. Просто ми заскочили її зненацька, і коли вона нас побачила, то… — слова застрягли в моєму горлі.

— Заспокойтеся, тут немає вашої провини. Не картайте себе. Плач, завивання, нервові зриви — з усім цим я і Джудіт мали справу й раніше. Якщо хтось і винуватий, то це я, бо не дала вам знати раніше про її присутність у моєму домі. Тут, напевне, спрацювала моя схильність до надмірної обережності та потайливості. Те, що я не сказала про Еммеліну, було глупством з мого боку. — Віда Вінтер на мить замовкла. — А ви часом не маєте бажання сказати мені, кого це ви тоді з собою привели?

— Колись Еммеліна народила дитину, — відповіла я. — Саме ця дитина зі мною й приходила. Пам'ятаєте парубка у брунатному костюмі?

Тільки-но я це промовила, як питання, на які я й досі не знала відповіді, полетіли наввипередки з моїх вуст. Мабуть, мені здавалося, що моя щирість спонукає міс Вінтер до щирості навзаєм.

— А що то Еммеліна шукала у парку? Коли я її там зустріла, вона саме намагалася щось викопати. І вона робить це досить часто: Моріс каже, що то лисиці риються, але я знаю, що це неправда.

Міс Вінтер мовчки слухала мене з кам'яним виразом обличчя.

— «Мертві йдуть під землю», — процитувала я. — Ось що вона мені сказала. Хто ж, на її думку, похований тут у парку? Її дитина? Естер? Кого вона шукає під землею?

Міс Вінтер щось стиха промимрила, але цього було достатньо, щоб негайно воскресити у моїй пам'яті втрачений спогад про незрозумілу фразу, яку хрипко кинула мені Еммеліна тієї ночі у парку. Це були саме ті слова!

— Оце воно? — спитала міс Вінтер. — Саме це вона вам сказала?

Я кивнула.

— Мовою двійнят?

Я кивнула знову.

Міс Вінтер із