Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд
Ось тепер Джудіт могла вкласти її спати. Сонним, схожим на дитячий, голосом Віда Вінтер попрохала мене побути з нею; тож я залишилася стояти навколішках біля її ліжка, дивлячись, як вона засинає. Час від часу нещасна здригалася уві сні, і на її обличчі з'являвся вираз страху; коли це траплялося, я тихенько гладила її волосся, поки повіки не переставали злякано тремтіти і вона знову не поринала у спокійний сон.
З глибин моєї пам'яті виринув один випадок. Мені було тоді десь дванадцять років. Це сталося в неділю. Ми з батьком саме їли біля річки бутерброди, коли неподалік з'явилися двійнята: дівчатка-блондинки, які гуляли зі своїми світловолосими батьками. Усі звертали на них увагу, але їм, напевне, було вже не звикати до поглядів чужих людей. Я узріла їх — і серце моє тьохнуло. Це було все одно що поглянути у дзеркало і побачити себе не половинчасту, а цілу! З яким же захватом я на них дивилася! З якою жагою!
Збентежившись, біляві двійнята відвернулися від мене — від дівчинки, що буквально жерла їх своїм поглядом, — і поспішили вхопитися за руки батьків. Я побачила їхній острах, і тут якась невидима груба рука стисла мої легені так, що день для мене згас. Згодом, уже у крамниці, я сиділа на підвіконні, перебуваючи у стані нав'язливого кошмару; батько ж, скоцюрбившись на підлозі, гладив моє волосся і мимрив свою магічну формулу:
— Тихенько, тихенько. Усе минеться. Усе гаразд, ти не сама.
Трохи пізніше з'явився лікар Кліфтон. Коли я зустрілася з ним у дверях, у мене виникло відчуття, ніби він уже певний час тут був. Виходячи, я прослизнула повз нього, встигнувши помітити на його обличчі вираз, якого так і не змогла розшифрувати.
Підводна криптографія
Коли я поверталася до своїх кімнат, ноги мої рухалися так само повільно, як і думки. Усе втратило сенс.
Чому загинув Джон-копач? Бо хтось добрався до запобіжної клямки на драбині.
Це не міг бути Амброс. Історія міс Вінтер забезпечувала йому повне алібі: коли Джон зі своєю драбиною падав з балюстради на землю, проносячись у повітрі, цей хлопець очей не зводив з цигарки, не насмілюючись вициганити хоч одну-однісіньку затяжку.
Отже, Еммеліна. Але ніщо у цій історії не свідчило про те, що Еммеліна на таке здатна. Вона була сумирною дівчинкою, нездатною заподіяти комусь зло; про це навіть Естер говорила. Та й сама міс Вінтер не могла висловитися ясніше та недвозначніше: ні, то була не Еммеліна. То була не вона.
Тоді хто ж? Ізабель померла. Чарлі пропав.
Я прийшла до своїх апартаментів, увійшла до кабінету і стала біля вікна. У пітьмі нічого не було видно, крім мого віддзеркалення, блідої тіні, крізь яку проглядала ніч.
— Тоді хто ж? — спитала я в тіні.
І нарешті прислухалася до тихого, але наполегливого внутрішнього голосу, який я останнім часом намагалася ігнорувати.
Аделіна.
— Ні, — відповіла я. — Не може бути.
— Так, — наполягла тінь.
Аделіна.
Але цього не могло бути. Розпачливі згорьовані ридання за Джоном-копачем ще не втратили своєї свіжості у моїй пам'яті. Хіба можна так побиватися за людиною, яку сам же і вбив? Це просто неможливо! Не можна вбити людину, якщо любиш її і готовий оплакувати її смерть!
Тим часом мій внутрішній голос перераховував епізод за епізодом з історії, яку я вже так добре знала. Наруга над класичним парком: кожен поріз на дереві — ніж у Джонове серце. Знущання з Еммеліни, смикання її за волосся, побиття, укуси. Дитинча Меррілі, яке витягли з візка й поклали на землю, — нехай вмирає або жде, поки його знайдуть. У селі казали, що одна з двійнят несповна розуму…
Чи не були ті сльози, свідком яких я щойно стала, слізьми спокути, слізьми каяття? Чи не вбивцю я обіймала і заспокоювала? Чи не цю таємницю ховала міс Вінтер від загалу так довго?.. Може, саме тому і вирішила міс Вінтер оповісти мені свою історію? Щоб я сповнилася співчуттям до неї, а потім виправдала і простила?.. Ця підозра, що визрівала в мені, була мені самій страшенно неприємна. Моя спина аж сиротами вкрилася.
Але в одному я була цілком упевнена: вона любила Джона. Хіба ж могло бути інакше? Я пригадала, як обіймала її змарніле, зболене тіло, і подумала, що тільки втрата когось, кого любиш, здатна призвести до такого розпачу. Я пригадала, як підлітком Аделіна вдерлася у Джонову самотність після смерті Хазяйки і витягла його до життя, попросивши навчити підрізати дерева у класичному парку.
У тому самому класичному парку, який колись понівечила саме вона.
Як же це все скласти докупи?!
Мій погляд заглибився у темряву за вікном. Розкішний парк міс Вінтер — може, і це данина пам'яті Джона-копача? Довічна спокута за біль, якого вона завдала, за кривду, яку заподіяла?
Я потерла свої сонні очі: час лягати спати. Але заснути мені виявилося не під силу: невідчепні думки крутилися в голові.
Я вирішила прийняти ванну. Поки вона наповнювалася водою, я окинула поглядом кімнату, розмірковуючи, чим би зайнятися. Мою увагу привернула паперова кулька під туалетним столиком. Я розгорнула її і розгладила. То був рядок записаних мною звуків.
У ванній, під шум води, я зробила кілька непевних і короткотривалих спроб знайти хоч якийсь сенс у цих значках.
Але мене не покидало підсвідоме відчуття, ніби я не зовсім достотно відтворила на папері те, що пробурмотіла Еммеліна. Я знову оживила в пам'яті залитий місячним сяйвом парк, погойдування гілок ліщини, гротескне обличчя — напружене і перелякане… І знову ніби почула оте поспішне белькотіння. Але хоч як я старалася, самого вислову пригадати так і не змогла.
Я забралася у ванну, а клаптик паперу поклала скраю. Вода, тепло якої зігрівало мої ноги, плечі і спину, здавалася відчутно холоднішою біля макули на моєму боці.
Замружившись, я сповзла під воду. Вуха, ніс, очі — все пішло під воду, тільки маківка лишилася над поверхнею.
Я виринула,
