Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд
Коли з'явилися лікар і хлопець, я вже встигла приготуватися до їхнього приходу. Щойно зачувши кроки біля будинку, я вийшла з-за рогу їм назустріч.
— Бідолашна Еммеліно! — вигукнув лікар, наблизившись до мене зі співчутливо простягнутою рукою, немов збирався обійняти мене.
Я ж зробила крок назад, і він здивовано зупинився.
— Еммеліна? — в його очах промайнула непевність. — Аделіна? Це неможливо! Просто неймовірно! — Ім'я завмерло в нього на вустах. — Перепрошую, — затнувся лікар, так і не здогадавшись, хто перед ним.
Я не стала допомагати йому подолати конфуз. А натомість заплакала.
Але не своїми справжніми слізьми. Мої справжні сльози — а я мала багато справжніх сліз, повірте, — я заощаджувала на майбутнє. Сьогодні увечері, завтра або колись найближчим часом я залишуся на самоті і плакатиму годинами. За Джоном. За собою. Я плакатиму вголос і гучно, я несамовито верещатиму, як у дитинстві, коли тільки Джон і міг мене заспокоїти, погладжуючи своєю пропахлою тютюном і парковими рослинами рукою. Це будуть гіркі сльози на перекривленому стражданням обличчі, а під кінець — якщо він настане — замість очей я матиму червоні розпухлі щілини.
Але то були мої особисті сльози, не для цього чоловіка. Сльози ж, якими я винагородила його за доброту і співчуття, були фальшивими. Вони призначалися для того, щоб відтінити мої зелені очі, як діаманти відтінюють смарагди. І цей хитрий прийом спрацював. Якщо ошелешити чоловіка зеленими очима, то він впаде у такий гіпноз, що й не помітить, як ці прекрасні зелені очі шпигують за ним.
— Боюся, що вже нічим не зможу допомогти містерові Дігенсу, — сказав лікар Модслі, підводячись після огляду Джонового тіла.
Так дивно було чути справжнє прізвище нашого садівника!
— Як же це сталося? — він поглянув на балюстраду, де працював Джон, а потім схилився над драбиною. — Невже запобіжна клямка зламалася?
Я вже призвичаїлася дивитися на труп без страху і жалю. Майже призвичаїлася.
— А може, він послизнувся? — вголос поцікавилася я. — Може, схопився за драбину, коли падав, і потягнув її за собою?
— І ніхто не бачив, як він упав?
— Наші кімнати на протилежному боці будинку, а Амброс у той час працював на городі.
Амброс тим часом стояв трохи поодаль і намагався не дивитися на тіло Джона.
— Гм. Наскільки я пам'ятаю, загиблий не мав сім'ї.
— Він завжди жив сам-один.
— Зрозуміло. А де ваш дядько? Чому він мене не зустрічає?
Я й найменшого уявлення не мала, що Джон розповідав помічникові про наше становище і чи розповідав узагалі. Тому довелося імпровізувати.
Стримуючи ридання, я повідомила лікаря, що дядько наш кудись поїхав.
— Поїхав? — спохмурнів лікар Модслі.
Хлопець ніяк не відреагував на мої слова. Отже, це для нього не новина. Він стояв, втупившись у свої черевики, аби тільки не бачити мерця, і я встигла виснувати, що він тюхтій.
— Нашого дядька немає лише кілька днів…
— Скільки днів, ви кажете?
— Ой, а коли ж це він поїхав? Достеменно не пам'ятаю… — я насупилася і вдала, ніби рахую дні.
Тут мій погляд «випадково» впав на мерця, і в мене підігнулися коліна.
Лікар і Амброс одночасно кинулися до мене, і кожен підхопив мене під лікоть.
— Гаразд, моя люба, згодом розкажеш, згодом, — пробурмотів Модслі.
Я дозволила їм провести мене навколо будинку до кухонних дверей.
— Не знаю, що й робити! — мовила, коли ми звернули за ріг будинку.
— Це ти про що?
— Про похорон.
— Вам нічого не треба робити. Я пришлю трунарів, а про решту подбає священик.
— А як же бути з грішми?
— Ними займеться ваш дядько, коли повернеться. А куди це він поїхав, до речі?
— А що, як він затримається?
— Ви гадаєте, що він може затриматися?
— Він… він такий непередбачуваний!
— Та й то правда.
Хлопець відчинив двері до кухні, а лікар провів мене усередину й підсунув крісло. Я знесилено в те крісло впала.
— У разі потреби правозаступник вирішить будь-які питання. Між іншим, а де твоя сестра? Вона знає, що трапилося?
— Вона спить, — збрехала я й оком не зморгнула.
— Та воно, мабуть, і на краще. Нехай спить, еге ж?
Я ствердно кивнула.
— А хто ж за вами наглядатиме тепер, коли ви залишилися тут зовсім самі?
— Наглядатиме?
— Мабуть, вам не слід залишатися самим… Особливо після того, що сталося. З боку вашого дядька було дуже необачно їхати від вас майже відразу після смерті економки, не знайшовши їй заміни. Когось неодмінно треба прислати.
— А чи справді це потрібно?
Я вся перетворилася на сльози і зелені очі. Не тільки Еммеліна знала, як поводитися жіночно.
— Звісно, потрібно, бо…
— А ви пригадайте, що сталося, коли дехто приїхав за нами наглядати. Ви ж пам'ятаєте нашу гувернантку? — і я блиснула на лікаря таким швидким злим поглядом, що той так до кінця й не повірив, що дійсно побачив його.
Лікар Модслі мав достатньо сором'язливості, щоб почервоніти і відвернутися. Коли ж він знову поглянув на мене, то побачив смарагди і діаманти — і більше нічого.
Нарешті озвався хлопець. Прокашлявшись, він мовив:
— Моя бабуся зможе сюди приходити, пане. Не жити, а просто щодня приходити — ненадовго.
Лікар Модслі розгубився. Він намагався знайти прийнятний вихід із цієї ситуації, і саме такий вихід йому пропонували.
— Добре, Амбросе, мабуть, це буде ідеальний варіант, принаймні наразі. А потім, якщо ваш дядько швидко повернеться і не буде потреби, як ви кажете… е-е-е, ну…
— А й справді. — Я поволі встала з крісла. — Ви подбайте про трунарів, а я переговорю зі священиком. — Я граціозно простягла йому руку. — Дякую, що так швидко прийшли.
Лікар Модслі остаточно втратив над собою контроль. Він ошелешено підвівся, і я відчула на своїй руці дотик його пальців. Вони були мокрими від поту.
Знову пильно придивився він до мого обличчя, намагаючись вгадати моє ім'я. Аделіна чи Еммеліна?
І лікар скористався єдино можливим шляхом відступу:
— Так жаль, що містер Діґенс загинув. Я дуже вам співчуваю, міс Марш, дуже співчуваю.
— Дякую, пане лікарю, — відповіла я, приховавши посмішку за вуаллю сліз.
Виходячи з кухні, лікар Модслі кивнув на прощання хлопцеві й зачинив за собою двері.
Тепер лишилося тільки Амброса випровадити.
Діждавшись, поки стихнуть кроки лікаря, я розчинила двері й кивнула.
— Між іншим, твоїй бабусі тут нічого робити.
