Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд
Джон завжди був проти присутності Естер у нашому домі. Він зрадів, коли вона поїхала. Але факт залишався фактом: якби Естер і досі була тут, Джонові б не довелося лізти на дах. Якби Естер і досі була тут, ніхто б не пошкодив запобіжної клямки. Якби Естер і досі була тут, отой фатальний день розпочався б і завершився, як будь-який інший. Джон, як завжди, пішов би займатися своїми справами у парку. І коли вечірня тінь від рогу будинку упала б на гравій, то не було б драбини, не було б східців, не лежав би Джон, розкинувши руки, на землі, не вбирав би у своє мертве тіло її холод. А надвечір наш садівник ліг би у своє ліжко та міцно заснув, і навіть у страшному сні не побачив би отого свого прощального польоту в обійми смерті.
Якби ж то Естер і досі була тут!..
Дивитися на дірку в шторі було просто нестерпно.
* * *
Поки міс Вінтер говорила, я не переставала чикрижити її волосся і зупинилася тільки тоді, коли дійшла до мочок.
Вона піднесла руку до голови і помацала волосся.
— Ще коротше.
Я взяла ножиці і знову заходилася стригти.
* * *
Амброс усе одно приходив щодня. Він копав, висмикував бур'яни й удобрював землю. Я гадала, що він приходить через гроші, які я йому заборгувала. Але коли правозаступник дав мені трохи готівки — «перебитися, поки не повернеться дядько», — я розплатилася з Амбросом, але він усе одно приходив. Я спостерігала за ним з горішніх вікон. Кілька разів він зводив очі догори, й мені доводилося швидко відсахуватися, але якось він устиг мене побачити і помахав рукою. Я не відповіла.
Щоранку хлопець приносив до кухонних дверей овочі, інколи — оббілованого кролика чи обпатрану курку, а щодня під вечір забирав лушпиння на компост. Він часто затримувався у проході і стояв, поглядаючи на мене. Після того як я йому заплатила, у нього в роті нерідко стирчала цигарка.
Джонові цигарки я вже докурила, і тому мене дратувало, що Амброс міг дозволити собі закурити, а я — ні. Я про це ніколи і слова не зронила, але одного дня хлопець, підпираючи плечем одвірок, помітив, що я очей не спускаю з пачки цигарок у його нагрудній кишені.
— Міняю цигарку на чашку чаю, — запропонував він мені.
Хлопець увійшов на кухню — вперше після смерті Джона; сів у його крісло й поклав лікті на стіл. Я ж сіла у крісло в кутку, де раніш часто сиділа Хазяйка. Ми пили чай та диміли цигарками, і дим ліниво здіймався вгору кучерявими хмаринками.
Зробивши останню затяжку і загасивши на тарілочці цигарку, Амброс мовчки підвівся, вийшов з кухні і знову взявся до роботи.
Але наступного дня, принісши овочі, хлопець зайшов просто до кімнати, всівся у Джонове крісло і кинув мені через стіл цигарку, перш ніж я встигла поставити чайник.
Ми майже не розмовляли. Але швидко звикли до цих щоденних посиденьок.
Еммеліна, яка спала ледь не до полудня, любила після обіду дивитися, як хлопець працює. Я дорікала їй за це.
— Ти хазяйка цього будинку, а він усього-на-всього садівник. Заради Бога, Еммеліно!
Але мої слова не мали на неї жодного впливу. Бона посміхалася дурнуватою посмішкою до кожного, хто привертав її увагу.
Я пильно за нею спостерігала, не забуваючи, як Хазяйка колись говорила про Ізабель: «Вона була з тих дівчат, яких чоловіки не можуть проминути, щоб не помацати». Але Амброс не виявляв схильності помацати Еммеліну, хоча розмовляв з нею люб'язно і завжди старався її розсмішити. Утім, це аж ніяк не відкидало моїх підозр.
Дедалі частіше я з горішніх вікон спостерігала за ними. І от одного дня побачила, як Еммеліна ніжилася на траві, підклавши руку під голову. Її стегно спокусливо вигиналося. Вона щось сказала, хлопець повернув голову, щоб відповісти, а поки він говорив, моя сестра перекотилася на спину, піднесла руку до обличчя й відкинула з лоба пасмо волосся, що висмикнулося із зачіски. Це був млосний і чуттєвий порух, який наштовхнув мене на думку, що Еммеліна не від того, щоб хлопець до неї доторкнувся.
Але він, скінчивши свою фразу, відвернувся, наче нічого не побачив, і знову заходився працювати.
Наступного ранку, коли ми з Амбросом сиділи в кухні й курили, я порушила нашу звичну тишу і сказала:
— Не здумай чіпати Еммеліну.
На його обличчі відбилося здивування.
— А я її й не чіпав..
— От і добре. І не чіпай.
Мені здалося, що тему вичерпано. Ми зробили ще по одній затяжці, і я була приготувалася знову впасти в мовчанку, як раптом Амброс сказав, видихнувши дим:
— Я й не збираюся чіпати Еммеліну.
Я почула його. Почула, що він сказав.
Я ще раз затягнулася, намагаючись не дивитися на нього, і повільно видихнула дим.
— А вона добріша за тебе, — докинув хлопець.
Не докуривши й половини цигарки, я загасила її. Потім швидко підійшла до дверей і розчинила їх.
У проході він затримався саме напроти мене. Я стояла з холодним виразом обличчя, втупившись поглядом у ґудзики його сорочки.
Амброс знервовано ковтнув, і його кадик сіпнувся: вгору-вниз.
— Будь і ти добрішою до мене, Аделіно, — замріяно промимрив він.
Розлючена, я звела на нього очі, збираючись пронизати його злим дотепом, немов кинджалом. Але ніжний вираз його обличчя вразив мене і… зупинив. На якусь мить я розгубилася.
Хлопець скористався моєю розгубленістю. Підвів руку і хотів був погладити мене по щоці.
Але я випередила його. Узяла і ляснула кулаком по руці, відбивши її.
Йому не було боляче. Я несильно його вдарила. Але спантеличила. Розчарувала.
І він пішов.
Без нього в кухні стало дуже самотньо. Хазяйка пішла. Назавжди. Джон пішов. А тепер навіть Амброс пішов.
«Я допоможу вам», — сказав колись він.
Але це було неможливо. Як він міг допомогти мені? Він же був іще хлопчина… Та й чи міг взагалі хто-небудь допомогти мені?..
* * *
Простирадло встеляло жовтогаряче волосся. Я по ньому ходила, і воно прилипало до моїх черевиків. Усі фарбовані
