Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

починаються його вірші». Бо щиро вважав свого приятеля дуже небезпечним, хоч цілком несвідомим шкідником у прегарному саду римської поезії: не терпів його стилю та синтаксису, ненавидів його риторичні звороти, а надто порівняння, гидував банальною провінційною лексикою… Першу звістку про виставлення статуї Меробада на Форумі Траяна прийняв як образу, смертельну образу всіх великих творців минулого, яких любив і шанував, а статуї яких теж прикрашали Форум Найкращого Імператора. Лише велика і щира його прихильність до іспанця стала причиною того, що ніколи не опублікував написаного ним нарису: «Про безталанність поезії та варваризми прози певного прославленого поета, популярність якого є сумним доказом загального занепаду смаку та вимог». Якось Аецій спитав Марцелліна, кого він вважає найкращим кандидатом для обняття патрикіату в разі його смерті. Меробада, без вагань відповів поганин. Ти й справді його великий друг, засміявся патрикій, який, питаючи, мав на увазі самого Марцелліна. Більшим, ніж думаєш, найславутніший, відказав Марцеллін. Бо це я по-дружньому тішуся, що тоді він уже не матиме часу на писання віршів…

Не терплячи віршів та прози Меробада, Марцеллін усе-таки обожнював його як промовця: вистачало, щоб іспанець прочитав п’ять-шість дистихів зі свого панегірику або викинув із себе два-три переповнені варваризмами періоди, як Марцеллін негайно ж відчував невимовну насолоду. Найбанальніше порівняння, найгірше побудована строфа, найдикіший вибрик мовного варваризму, — це все переставало муляти… все набирало глибини, польоту і чару, тільки-но звучали перші звуки голосу Меробада… коли до переможної борні з ворогами його поезії ставали незрівнянний талант і мистецтво мови… Ось і тепер, стоячи одразу ж біля ослінчика, на який урочисто посаджено дворічного Гавденція, Марцеллін задоволено прислуховувався до кожного слова голосно читаного панегірика:

Annus panditur ecce iam secundus

et festum pueri diem reducit,

quo vitalibus inchoatus auris

infusi bibit aetheris vigorem.

Меробад на хвилину замовк… примружив очі… на повні груди вдихнув повітря і раптом, одночасно викидаючи перед себе руки і слова, могутньо загримів, і водночас наче почав наспівувати гімн:

Omnes nunc Latiae favete Musael

Omnes nunc Latiae virete silvae!

Аецій схопився з місця.

Всі сьогодні латинські радійте, Музи!

Всі сьогодні латинські зеленійте ліси!…

Радісно скрикнув, повторюючи останній двовірш. Здавалося, геть не міг стримати свого щастя та батьківської гордості, його променисте обличчя виглядало на десять років молодшим і майже гарним. Схопив хлопця на руки і, тулячи до могутніх грудей, вдруге повторив.

Omnes nunc Latiae favete Musael

Omnes nunc Latiae virete silvael…

Пелагія, що стояла трохи далі, відчула сльози в очах, майже всі присутні зворушилися. Не пізнавали суворого, шорсткого, часто й жорстокого диктатора Заходу в цьому щасливому люблячому батькові. З таким самим задоволенням дивилися на малого Гавденція: хлопець був здоровим, гарним, розумним і веселим. Здавалося — різні частини римського світу дали йому все найкраще — все об’єдналося в цьому спадкоємцеві найбільшої справжньої потуги імперії. Італія, Африка і північний схід наче свідомо приклали всі сили, щоб найгарніше сполучитися в цьому тільці і цьому личку. Шкіру Гавденцій мав смагляву, але дуже ніжну, тож на щоках крізь неї гарно просвічував здоровий сильний рум’янець, — спадок мезійської селянської крові… Очі дуже темні, африканські, — такі ж африканські, м’ясисті, хоч не надто товсті губи; постава міцна, аецієва, а все інше видавало аристократичне, сенаторське, корінне римське походження його бабусі… Марцеллін був певен, що ніколи в житті не бачив і ніколи вже не побачить такого гарного хлоп’яти. Дивився на Гавденція з усе більшим зворушенням: яку ж долю готують боги цьому найщасливішому з дітей, спадкоємцеві вроди, багатства, великого імені та найбільшої сили?!

Але сам спадкоємець усіх цих зібраних разом найщедріших дарунків Фортуни, здавалося, нітрохи не цікавився своєю майбутньою долею, весь поглинутий переживаннями, якими вражала його сучасність: спершу тією срібною трубкою, що так гарно грала, потім грімкий, а водночас і співучий голос незнайомого чоловіка посеред кімнати… задоволення від погойдування в повітрі, високо над підлогою, у батьківських руках… нарешті розкішні щирозолоті будиночки, оточені деревами, колонами і постатями, більшість із яких — Гавденцій легко це пізнав — мала обличчя його батька.

Не лише хлопець, — усі присутні захоплено дивилися на майстерно виконані із золота, у три чверті кімнати завбільшки, Форум Траяна з Ульпіанською Базилікою, бібліотекою, кінним пам’ятником, колоною, аркою і статуями, більшість яких, — усупереч дійсності, — справді зображала Аеція. Над базилікою здіймався шестикрилий ангел, руки якого розгортали теж золотий пергамент із написом: «Гавденцію від дружньої Євдокії». Цей подарунок заледве внесли до кімнати дванадцять невільників під наглядом євнуха Гераклія. І до нього звернувся Аецій, далі високо тримаючи сина в руках:

— Гавденцій гаряче дякує найшляхетнішій Євдокії за такий коштовний і гарний подарунок. Патрикій імперії теж дякує вічному Аввгусту за цей прегарний доказ його найласкавішого і доброзичливого ставлення до дружби, яку, схоже, відчувають одне до одного старша донька Його Вічності та мій син. Воістину прекрасний подарунок, заручиновий подарунок…

Всі, не виключаючи Пелагії, здивовано глянули на нього. Лише Марцеллін давно вже про все здогадався…

Коли посутеніло, в кімнаті не було вже нікого, крім батька й сина. З кутків почали виповзати сірі тіні. Гавденцій знову розсівся на високому ослінчику, ні на мить не відводячи очей від шестикрилого ангела, що повільно тонув у напівтемряві. Погляд Аеція помандрував за очима сина. На хвилю впився в напис: «Гавденцію від дружньої Євдокії»… І раптом патрикій імперії, всевладний диктатор Заходу, пострах королів і народів, опустився навколішки і, з жаром цілуючи маленькі рученята й ніжки, тремтячим, зворушеним голосом, майже пошепки, почав говорити:

— Вітай і слава тобі, — Ти, — Свята Вічносте, — Наш Владарю, Найшляхетніший Цезарю Імператоре Флавію Гавденцію, Побожний, Щасливий, Прославлений, Непереможний, завжди Август…

2

Все ближче і ближче звучить грюкіт, із яким широко розкриваються подвійні двері. Все ближчою луною озивається вітальне брязкання зброї розставлених по всіх кімнатах вартових. Все гучніше бринить — передаване з кімнати до кімнати: «Ave, vir gloriosissime»!…

Комес святої спальні, блідий, переляканий, біжить до дверей: його чуйне вухо вже розпізнало швидкий пружний крок… усе ближчий, усе голосніший…

— Найславутніший мужу, о цій порі? — скрикує тремтячими губами, героїчно розводячи руки. — Прости… не карай… відверни свій гнів… але я справді вже не можу тебе впустити…

Аецій без жодного слова, різким болісним ривком відштовхує від дверей пресвітлого комеса, як останнього раба-євнуха… І, більше на нього не глянувши, тим самим швидким, пружним, рішучим кроком йде до великої, перетканої