Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

— Що ще?…

— Щоденно три години тренує святе око і м’язи… Венацій Ренат вважає, що наш владар міг би стати найкращим скороходом імперії, так само, як чудовим фехтувальником…

Аецій іронічно посміхається.

— Це все?…

— Ще ні, найславутніший мужу… святий єпископ Герман Антіссіорорумський прибув із далекої Арморики зі скаргою на патрикія імперії…

— Що ти кажеш?!…

— Прости свого слугу, пане, але це правда: Герман хоче поскаржитися вічному Августу на утиск, якого правовірні армориканці зазнають від короля єретичних аланів, Гоара, що з наказу Аеція…

Великий кулак із такою силою вдаряє об стіл, що кодекси аж підстрибують, а кілька сувоїв скочуються на підлогу.

— Ще сьогодні приведеш до мене Германа. Гоар — найвірніший із федератів, а з армориканами я маю порахунки ще за Літорія… Поговорю зі святим єпископом. Що ще?

— Петроній Максимус начебто домагається повторного консулату. Каже усім довкола: «Знаю, що Аецій на це не погодиться, але через три-чотири роки дістану консулат безпосередньо з рук вічного Августа».

Патрикій невдоволено скривився.

— Дістане його від мене, причому вже на наступний рік. Що крім цього?…

— Флавій Меробад прибув із Іспанії та прагне стати перед лицем найславутнішого…

— Нехай заходить негайно, а ти вже йди собі, мій хлопче, і готуйся до від’їзду в Галлію…

Меробад швидкими пружними кроками зайшов до кімнати.

— Честь тобі, найславутніший мужу, — гукнув. — Радуйся! Багауда в південній Бетиці придушена. Тибатто, ватажок повстання, полонений. Кордуба, Іліберіс та Гіспаліс вільно зітхнули…

Аецій ухопив його за руки.

— Нарешті! — радісно скрикнув. — Давно пора!… Ще місяць і селюки Галлії теж би піднялися… І як, багатьох вішаєте?…

Поет усміхнувся.

— Дерев не вистачає, найславутніший…

— То паліть… Паліть живцем… Цілі села… Зженіть разом три-чотири сотні… з жінками, дітьми, майном… і відразу підпалюйте з чотирьох боків… Як гуни… Швидше йде і більше лякає…

Меробад зблід.

— І без того діються страшні речі, — сказав. — Я сам вирізав під Іліберісом дві тисячі людей. Солдатам зброя з рук випадала від утоми. І, на додачу, не мали жодної потіхи. Селючки, знаючи, що й так потім смерть їх чекає, на злість не давалися солдатам у руки, — відразу кидалися на мечі… Страшні речі!… тільки й щастя, що вже буде спокій, — посесори не мусять уже боятися втратити життя і майно, а Pax Romana — втратити Бетику…

Аецій засміявся.

— І чому воно завше так, що кожен поет м’який, наче жінка?! — скрикнув. — Але, якщо зайшла мова про жінок, як поживає достойна дружина?…

Меробад ледь зашарівся.

— Очікує пологів…

— То найпресвітліший Астурій буде дідом?!… Воістину, саме годиться, щоб одержав консулат, який я обіцяв йому ще як молодикові. Достойний муж з онуками… Саме вчасно… Треба про це подумати. Але ти не сказав, як почувається переможний magister utriusque militiae?… Здоровий? Не поранений?… Напевне, пишається своїми тріумфами?…

— Я саме хотів сказати, найславутніший. Ти зволив сміятися, що я слабкий, наче жінка, — тим часом, найпресвітлішого Астурія останнім часом так виснажили бої, що прагне скласти з себе посаду магістра обох військ. Каже, що його нерви геть розбиті. Колись, під Кордубою, зомлів, проїжджаючи через гай, колишній аполлоновий. Але ж такого лісу повішеників і ти ще, мабуть, ніколи не бачив, найславутніший…

— Не може бути!… — в голосі Аеція звучать безмежне здивування і недовіра. — Ти щось поплутав, славний поете. Астурій?… той Астурій, що так спокійно і холоднокровно залагодив справу Фелікса?!…

— Присягаю на Христа, що правду кажу. Астурій кілька разів казав мені: «Довше не витримаю… Тільки-но вийду до саду, на кожному дереві бачу повішеника і все мені перед очима червоно»…

— Слабкі ж ви, іспанці, маєте голови і серця!… Але, якщо Астурій хоче, звільню його, зате зроблю консулом… Кому я раз щось обіцяв…

— А кого б ти хотів настановити магістром обох військ замість нього, найславутніший?… Мабуть, знову когось такого, що воюватиме в Іспанії?… оборонятиме країну від свебів… прикінчить багауду… не пустить візіготів під Піренеї… Когось, хто знатиме країну та обставини….

Аецій втупив у нього проникливий пильний погляд. Довго дивився в очі. Нарешті сказав, уже не посміхаючись:

— Ось по що ти приїхав, Меробаде?… Розумію, ти заслужив… Але, воістину, досі ще жоден поет так високо не зайшов!… Маєш рацію, справді хочу мати в Іспанії магістра обох військ… Дійсно, знаєш країну… обставини… та й відзначився… Але це складно. Ти ж знаєш, яких і скільки ворогів маєш. Сигісвульт неприхильний до тебе. І Петроній Максимус теж. І Фавст… Навіть мої друзі: Басс і Касіодор. Заздрять твоїй славі… Лише Марцеллін тебе підтримав би, але він сам — як поганин, ще й не з Міста родом, — ледве тримається на ногах, — я насилу його захищаю. Воістину, тяжче захищати друзів, ніж провінції… Тож і кажу: складно… дуже складно…

Меробад мовчав. Поглад мав утуплений в підлогу, — обличчя залите гарячим рум’янцем.

— Та, раз ти через це приїхав, — продовжував Аецій, — поміркую, чи не вдасться щось зробити.

Меробад схопився на ноги.

— Я не лише через це приїхав! — крикнув ображено, — вір мені, найславутніший, ніколи б я не хотів посварити тебе з Фавстом, Бассом чи Касіодором…

Аецій засміявся.

— Посварити?! Меробаде, забуваєш, із ким розмовляєш… Посваритися можна лише з рівним собі… А з ними можеш щонайбільше спричинити мені дещицю неприємного клопоту. Зрештою, я вже сказав: якщо ти через це приїхав…

— А я теж сказав уже, що не лише через це приїхав, мій командире і покровителю!… — Сягнув рукою в глибину одягу і видобув великий пергаментний сувій. — Адже сьогодні минає два роки від народження Гавденція… Невже Меробад міг про це забути?!

Аецій розкрив обійми.

— Люблю тебе, Меробаде, — сказав тихим зворушеним голосом. — І ти справді сам через це приїхав?

— Щоб самому прочитати…

— Тож ідемо до Гавденція, друже…. Найпресвітліший магістре обох військ. Якось упораємося з людською заздрістю… з Максимусом, Глабріоном, Геркуланумом, Касіодором… Ходімо.

Меробад звик говорити, що його приязнь до Марцелліна лише з великими зусиллями може зупинитися на порозі поганського лараріуму. Натомість Марцеллін, хоч нікому цього й не казав, думав: «А моя без зусиль зупиняється і обривається там, де