Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

— Питаю його, чи він справді прагне знищення імперії… чи, попри всю свою дружбу з Аецієм, справді — як кажуть, — готує вторгнення до partes Occidentis?… Усміхається і через грека Онегесія відповідає: «Слава моя і могуть зовсім не потребують позбавляти Валентиніана багряниці й імперії… Я ж люблю його наче брата…» Не зі страхом вже, а зі здивуванням дивлюся на це негарне — сам знаєш, Аецію, яке негарне обличчя… на ті хитромудро усміхнуті оченята… розлізлі губи і кілька волосків бороди… А він сміється. «Моє почуття до Валентиніана таке велике і ревниве, що не заспокоїться, аж доки не отримає якогось доказу взаємності… справді дружнього дару…» Я аж сахнувся. «То ти вимагаєш од західної імперії данини?!…» Вже не сміється, — регоче!… «Не данини, а тільки дарунку», — перекладає Онегесій. — «І невже ж я смію вимагати?… Покірно благаю…»

Басс насилу стримує сміх, який тиснеться йому на губи. Двадцять років тому Аецій так само промовляв до Плацидії!

— За десять днів, Геркулане, — звертається патрикій до Басса, — сенат мусить ухвалити сталий річний дружній дарунок королю гунів, — щиро прихильного до імперії Аттіли…

Обличчя Марцелліна покрилося легким рум’янцем. Касіодор опустив очі, Басс зітхнув.

— А якщо вічний Август накладе вето? — спитав з ваганням у голосі.

Аецій засміявся.

— Плацидій? Нехай спробує…

Настала хвилина гнітючого мовчання. Її знову перервав Басс.

— Отож, імператор partium Occidentis платитиме данину найдикішому з варварів?!… — сказав він тихо і з неприхованою гіркотою

— Наймогутнішому з варварів, — скрикнув Аецій. — Та що я кажу, друже?!… Наймогутнішому з володарів світу!… А зрештою, — додав за мить, — хіба ж імператор Сходу вже два роки не платить такої данини?…

— Атож, платить, — відповів Басс, — але чи знаєш, найславутніший Аецію, що б я, — Валентиніаном бувши, — відповів на те, що ти сказав хвилину тому?…

— Справді не знаю, Геркулане.

Голос Аеція звучав сухо і майже вороже. Але Басс не розгубився. Навпаки, ще сильніша, ніж до того гіркота, а ще й легкий глум — почулися в його голосі, коли він почав говорити:

— Бувши імператором, я так би сказав, друже: «Схід дійсно платить гунам, але ж Феодосій не має при собі непереможного Аеція…»

— І тому платить сімсот фунтів золота щорічно! — скрикнув патрикій жваво, але вже заспокоївшись, майже по-дружньому, одразу ж розвіюючи тривогу, яка після слів Басса з’явилася на обличчях Марцелліта та Касіодора. — Натомість Захід, який має Аеція, заплатить лише половину цієї суми… Правда, Касіодоре?… Хіба ж не сказав тобі король Аттіла, що хоче від нас не більше, ніж двадцять п’ять тисяч двісті солідів на рік?…

— Було так, як ти кажеш, найславутніший, — підтвердив Касіодор і одразу ж звернувся до Басса: — Сам скажи, Геркулане, хіба ж це не справжній тріумф?!… За удвічі меншу ціну здобуваємо мир, який нам щонайменше удвічі потрібніший, ніж Сходові…

— Бо Схід, — підхопив Марцеллін, — окрім Аттіли, одного лише ворога має: персів… а ми?… Ось полічи на пальцях, найславутніший… Гейзеріх, візіготи, Рехіла зі своїми свебами, вічно неспокійні франки, безперервна багауда в Іспанії. А бургунди, алани, арморикани?… щоправда, сьогодні сидять тихо, але чи навіть завтра можна буде покладатися на їхню вірність?… Воістину, найпресвітліший Бассе, ми здобули мир із Аттілою не вдвічі і не почетвірно, але стократ дешевше, ніж Схід!…

Басс тужливо похитав головою

— Невже відтепер, — сказав із гіркою болісною посмішкою, — великий і величний римський мир буде вже тільки миром з ласки гуна…

— Не лише мир, — оприскливо відповів Аецій. — Цісар Заходу теж відтепер буде лише владарем з ласки гуна… Приїхавши до Равенни, Геркулане, спитай, прошу, Плацидія, чи він не вважає, що за багряницю варто заплатити триста п’ятдесят фунтів на рік?!

— Сам поміркуй, Бассе, — через коротку мить продовжив Касіодор, — хіба ж вистачить нам сил опиратися гунові, воістину втричі могутнішому, ніж об’єднані сили вандалів і Теодоріха, та ще й коли ми стоїмо напередодні нової війни саме з цими об’єднаними силами аріанських королів?!… З місяця на місяць — та що я кажу?!… з тижня на тиждень нападуть на нас із двох сторін: один на Італію, другий на Арелат і Арверни… Невже ж ти хочеш, Бассе, ще й нападу з-за Рейну?!…

Запанувала похмура мовчанка. Всі четверо полинули поглядом до напрочуд гарного у цю передвечірню годину моря, що стелилося біля їхніх ніг. Здіймався приплив. Певної миті Аецій звернув увагу товаришів на малий острівець за кілька стадій від берега, на якому сидів скулений нагий, темний, майже бронзовий хлопчина. Вода, підіймаючись, повільно, але безжально відбирала в нього все новіший шмат твердої землі довкола стіп. Від берега до острівця плив човник, що в ньому, швидко веслуючи, сидів якийсь бородань, найімовірніше батько хлопчини, якому загрожував приплив.

Чи встигне?… чи врятує сина, що, вочевидь, не вміє плавати? чи необережним рухом не перехилить надмірно човника і не набере туди води?… чи не зламається йому весло або не налетить раптом зі сходу штормовий вітер, що загрожує майже повністю зупинити рух човна? — от що цієї миті було найважливішим для патрикія Римської імперії, якій загрожувала смертельна небезпека, та його співпрацівників! Їхні серця билися все сильніше, а Касіодорове чоло покрилося холодним перлистим потом. Усім чотирьом найтяжче було витримати те, що хлопець не рухався, не махав руками, не кричав і не плакав, а сидів нерухомо, наче прикований до свого місця, весь час у тій самій позі: скулений, з колінами, підібганими майже під бороду, з обличчям, схованим у долонях.

— Знаю, що він відчуває, — зненацька глухо озвався Аецій. — Воістину, немає нічого страшнішого, ніж жорстока необхідність бездіяльного чекання на єдино можливий порятунок, що має прийти ззовні… Скільки раз я так само… достеменно так само, як оце хлоп’я на острівці, сидів, закривши долонями обличчя, біля гунського вогнища, чекаючи, доки з мезійського походу повернеться мій друг Ругіла. Знав-бо: тільки-но він прибуде, і поставлений поза законом, цькований і переслідуваний Плацидією баніт вступить до Італії тріумфатором!… Чекав… тиждень за тижнем, місяці, цілий рік, майже два роки… Не робив нічого — як оцей хлопець… тільки роздумував… І він теж,