Українська література » Сучасна проза » Війни художників - Станіслав Стеценко

Війни художників - Станіслав Стеценко

Читаємо онлайн Війни художників - Станіслав Стеценко

— Дозволь увійти, товаришу Сталін… — голос його звучав тихо і непевно. Він зблід, схуд. Під очима синці, мабуть, від недоспаних ночей.

— Ти вже увійшов, Клименте, — Сталін сидів у своєму кріслі, поклавши руки на стіл і холодним поглядом утупившись у постать досі одного з найближчих йому людей.

— Кобо, я не розумію…

— Не розумієш? І не дивно! Бо мізків не маєш. А ще ти, суко, воювати не вмієш, — обірвав його Сталін. — Перед усією Європою нас обісрав. Де твої ворошиловські стрільці? Га? Це у фінів стрільці — снайпери по півсотні наших клали! Двісті тисяч червоноармійців ми по твоїй милості, Клименте, залишили у фінських снігах! І ще триста тисяч — скалічених і зниклих безвісти! Що ми маємо сказати їхнім батькам і матерям? Що у військовому мистецтві Ворошилов виявив себе тупим віслюком? Що ти не розумієш, брудний ти черв’як?! Лаврентію, що у тебе є на цього пса паршивого?

Ворошилов з надією подивився на того, кого вважав майже другом. Партнера по пиятиках і розвагах з дівчатками. Його погляд волав до Берії про допомогу. Утім, Берія не збирався ні зустрічатися з ним поглядом, ні допомагати. Він діловито розкрив синю теку, яку тримав у руках:

— Климент Єфремович тільки за останній рік витратив з армійських коштів особисто на себе і своїх подружок близько 500 000 рублів…

— На кого чи на що конкретно він витрачав ці кошти? — перебив Сталін.

— У Климента Єфремовича дві дачі, чотири автомобілі. На день народження він подарував своїй секретарці Надії Тузовій шубу з норки вартістю близько 10 тисяч рублів, а також антикварний гарнітур — діамантовий перстень і сережки вартістю близько 15 тисяч рублів. Раніше вони належали коханці царя Олександра Третього, княгині Юріївській. Конфісковані у її палаці, — Берія закрив теку, на його губах промайнуло щось схоже на посмішку. Він зачепив болюче місце Сталіна, який у побуті був досить скромним: роками не змінював шинель грубого сукна, а підошви на чоботях стирав до дірок і лише тоді дозволяв їх змінити.

— Ах ти, сучий сину, шльондрам царські подарунки робиш за державний кошт! — Сталін устав, упершись руками в кришку стола. Очі його метали блискавки. — Бидло, вельможею став!? Гадський твій рід! Забув, як слюсарював у Луганську?! Забув, черв’як, що партія підняла тебе з лайна і довірила пост наркома оборони?!

— Товаришу Сталін! Батьку рідний, пробач дурня, — ледь не плачучи, блідий нарком упав на коліна. Він був упевнений, що прийшов його останній час.

— Лаврентію, якщо колишній нарком не поверне завтра всі гроші, то ввечері заарештуєш його, він поїде у турму. Це наше останнє слово. Іншого не буде! З приводу скасування цього мого рішення звертатися до мене забороняю! Тузову в камеру! Нехай дає покази. Усе про його ганебні походеньки! Що ще є на цього пса шолудивого?

— Товариш Герасимов передав йому посмертний портрет вашої дружини для передачі вам. Він цього не зробив.

У Сталіна серце затріпотіло. Завжди, коли йому нагадували про смерть дружини, у нього починалося якесь дивне серцебиття. Він вийшов з-за столу. Підійшов до Ворошилова, який стояв на колінах, нахилився, вперся долонею йому в лоб і штовхнув так, що той упав на спину.

— Де малюнок товариша Герасимова, пес ти смердючий? — нахилившись, свердлив колишнього наркома палаючими злими очима.

— Кобо, я віддав його до музею, — злякано бурмотів Ворошилов, його губи помітно тремтіли.

— Чому мені не передав?

Ворошилов ковтав відкритим ротом повітря, немов риба, викинута на берег. Здавалося, у нього закінчилися слова. Нарешті він вичавив із себе:

— Аби тебе не нервувати, слово комуніста…

— Який ти комуніст? Пес шолудивий! — Сталін невміло копнув Ворошилова чоботом. У цьому він явно поступався Берії.

— Біс поплутав, пробач, Кобо! — по щоках Ворошилова потекли сльози.

— Пішов геть, черв’як! — страшним голосом прохрипів Сталін, відвернувшись від колишнього наркома.

— Товаришу Сталін, батьку рідний, пробач.

— Викиньте геть це лайно, — Сталін роздратовано зробив жест рукою у бік дверей.

Коли охорона підняла і вивела Ворошилова, Сталін наказав:

— Лаврентію, знайди той малюнок. Віддаси мені. Якщо цей пес не поверне гроші, завтра ж повинен сидіть у турмі. В одиночній камері. Якщо все поверне, то поки що наказую його не чіпати. Поки що. Що з Троцьким?

— Думаю, за місяці все вирішиться.

— Думаю, думаю! За місяць! За два! Скільки будеш, товаришу Лаврентій, годувати нас обіцянками?! Думай швидше! Дуже швидко! Так швидко, аби випадково і тобі не поїхати у турму! — махнув рукою, наче відганяючи когось невидимого від себе. — Вільний.

Сталін довго й нервово з люлькою в руках міряв кроками кабінет. Люлька давно погасла. Але він цього не помічав. Нарешті, вгамувавши нерви, зняв слухавку. Наказав Поскрьобишеву:

— Поклич стенографістку. І я нікого більше сьогодні не приймаю. Жодних винятків.

Стенографістка швидко увійшла, мабуть, увесь час просиділа в приймальній. Кивнув їй на стілець: сідай. Здоровою рукою взяв блокнот, хвору засунув за борт френча. Дивлячись на помітки у блокноті, зроблені синім олівцем, почав диктувати:

«Чи гарна фінська армія? На що вона здатна? На незначні удари, на захід у наші тили. Та ще свої природні умови фіни добре знають, і тільки. Але на цьому виграти війну неможливо. Раз обдурив — зайшов у тил, другий раз обдурив, а третій раз не обдуриш. Не може армія вигравати тільки на подібних фокусах, вона повинна бути армією справжньою. Якщо вона цього не має, вона неповноцінна. Ось вам оцінка фінської армії…»

Розділ 29

7 квітня 1940 року, 10 год. 32 хв.

Москва, комплекс будівель НКВС на площі Дзержинського


Берії подобалося гратися із жертвою. Надя

Відгуки про книгу Війни художників - Станіслав Стеценко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: