Війни художників - Станіслав Стеценко

Він ходив червоною килимовою доріжкою з одного кінця кабінету в інший і диктував стенографістці, яка самотньо сиділа за величезним, укритим зеленим сукном, столом для нарад.

На столі не було нічого, крім двох коробок цигарок, коробки сірників і знайомої всім громадянам СРСР за кадрами кінохроніки короткої люльки.

В одній руці у Сталіна був блокнот, а в другій синій олівець. Чомусь Сталін найчастіше користувався саме синім олівцем. Любив синій колір. Колір літнього неба. Як у його рідному Горі.

Зупинився біля вікна. У щілину між опущеними шторами було видно, як з низького неба падають довгі струмені сірого дощу.

Доповідь просувалася дуже важко. Спочатку він планував, що вона буде готова і вийде у світ близько 10 квітня, а зараз уже бачив, що це нереально.

«Я хотів би, товариші, торкнутися деяких питань, які або не були згадані в промовах, або були згадані, але не були достатньо висвітлені.

Перше питання — про війну з Фінляндією.

Чи мали рацію уряд і партія, оголосивши війну Фінляндії? Чи не можна було обійтися без війни? Мені здається, що не можна. Війна була необхідна, тому що мирні переговори з Фінляндією не дали результатів, а безпеку Ленінграду треба було забезпечити безумовно, бо його безпека є безпекою нашої Вітчизни».

Сталін замислився, розкрив коробку з цигарками «Герцеговина Флор», звично зламав дві і почав набивати тютюном люльку.

«Ми знали, що фінів підтримують Франція й Англія, на їхньому боці шведи, норвежці, підтримують їх також Америка, Канада».

Задзвонив телефон.

— Йосипе Віссаріоновичу, прибув Меркулов, — сказала слухавка голосом Поскрьобишева.

— Нехай зайде.

Меркулов увійшов до кабінету Сталіна й виструнчився. Витягнувся так, що, здавалося, ніби велика голова от-от відділиться від тулуба. Очі випромінювали відданість. Помітно було, що він просто в захопленні від того, що сам вождь усіх народів захотів з ним говорити. Гаркнув:

— Здравія желаю, товаришу Сталін!

— Вийди і зачекай, — наказав Сталін стенографістці, махнувши рукою на Меркулова, — не треба так кричати — жінку злякаєш.

Кивнув і жестом запросив сісти. Меркулов присів на край стільця, не відводячи очей від вождя.

— Як ідуть справи у наших груп по ліквідації Троцького?

— Все розвивається згідно з планом! — браво, але вже значно тихіше відрапортував Меркулов.

— Добре. Зібрав інформацію про малярські здібності Гітлера?

— Так точно, товаришу Сталін! За наказом товариша Берії мною зібрані всі дані. Наші експерти вважають його досить непоганим художником. Його рівень можна вважати вищим за середній.

— Значить, гарний художник… Кого затвердили керівником делегації радянських художників, яка поїде в Берлін?

— Микола Гущенко призначений керувати делегацією. Наш колишній агент-нелегал у Франції.

— Не пам’ятаю. Який у нього був оперативний псевдонім?

Сталін часто особисто перечитував донесення закордонних агентів і багатьох агентів знав за псевдонімами.

— Ярема, або Художник.

— Ні, не пам’ятаю, — Сталін пихнув люлькою і похитав головою. — Корисний був?

— Так, зробив дуже багато, — ствердно кивнув головою Меркулов. — Добув багато креслень військової техніки.

— А він не подвійний агент? — Сталін утупився колючим поглядом в обличчя Меркулова.

— Нікак нєт, товаришу Сталін! — злякано захитав головою Меркулов. — Нікак нєт!

— Думаєш, що нєт, чи дійсно — нєт?

— Упевнений, що ні. Ми багато разів перевіряли і його, і його інформацію. Він відданий партії.

— Ось так краще, — задоволено закивав Сталін. — Як він потрапив за кордон?

— Був репатрійований до Польщі під час громадянської. Звідти втік до Берліна. Там з відзнакою закінчив художню школу, перебрався до Парижа. Ми допомогли йому відкрити ательє у гарному районі. Він став досить популярним художником і ефективно виконував наші завдання.

— Особиста справа?

Меркулов подав теку.

— Ми склали коротку довідку.

— Прочитай.

Меркулов почав читати:

«Гущенко Микола Петрович. Оперативні псевдоніми — Художник і Ярема. Під час проживання в Німеччині і Франції виконав низку важливих завдань. Добував інформації оборонно-технічного характеру. Завдяки йому вдалося отримати креслення близько 205 видів секретної техніки, в тому числі авіаційного мотору останньої моделі винищувачів фірми «Рено».

— Дуже добре, — пробурмотів Сталін. Зламав цигарку, набив люльку. — Дуже добре. Герой невидимого фронту… — пройшов кабінетом із кутка в куток. Відхилив штору — дощ не вщухав. Здавалося, за вікном була суцільна водяна стіна.

— Правда, був один сигнал, — сказав Меркулов, — з України, що він контактував із націоналістично налаштованими елементами, та потім виявилося, що той, хто це повідомляв, був провокатором і все вигадав, аби отримати підвищення.

— Зізнався? — Сталін відпустив штору і сів у своє крісло.

— Так точно.

— Розстріляли?

— Так точно.

— Добре. Говориш, служив нам вірою й правдою. То нехай їде. Але очей з нього не спускати. І ще одне… — Сталін раптом згадав доповідь Власика про зазіхання Берії на дружину художника. — Меркулов, я поставлю тобі запитання, ти маєш відповісти на нього максимально відверто.

— Слухаюсь, товаришу Сталін.

— І знати про цю розмову мають лише дві особи. Я і ти. Я забороняю тобі говорити про неї будь-кому. У тому числі Берії. Проговоришся — голову відірву. Зрозумів?

— Так точно, — здивовано відповів Меркулов.

— У мене з’явилася інформація, що Лаврентій накинув оком на дружину цього художника. Може це відповідати дійсності? — Сталін важким поглядом утупився в обличчя Меркулова. — Я знаю, що ти, Меркулов, відданий Лаврентію. А маєш бути