Війни художників - Станіслав Стеценко

Журнал «Большевик», 1940 рік

«Нам відомі факти, коли ворожа рука у звичайний знімок тонко вмальовувала портрети ворогів народу, які чітко видно, якщо газету або знімок уважно роздивитися з усіх боків. На Івановському текстильному комбінаті секретар парткому забракував тканину, тому що через лупу виявив у малюнку свастику і японську каску».

Увечері до Гущенка зайшов художник Василь Єфанов. Задоволено прицмокуючи язиком, оглянув «Партизанів» і «Боженка»:

— Мля, Гущенку, в принципі, нормально. Дуже непогано! Але це не твоє… Хочеш нормально жити, давай, бери участь у моїх проектах. За «Видатних людей Країни Рад» художники отримали видатні гроші. Вирішиш принаймні своє житлове питання. Ти ж класний портретист! Я здивований твоєю неактивністю! Май на увазі, місце для тебе у бригаді завжди знайдеться.

Єфанов набрав кілька десятків художників і писав полотна майже бригадним методом. Останнім шедевром було панно «Видатні люди Країни Рад» розміром 11 на 17 метрів для Радянського павільйону на Міжнародній виставці в Нью-Йорку. Говорили, що Єфанову відвалили за це грубі гроші, дещо перепало й виконавцям. Писалося панно в приміщенні ГУМу на Красній площі.

— А як там твоя «Незабутня зустріч»? — запитав Гущенко.

— А що? — з невдоволеного тону Єфанова було зрозуміло, що запитання про це полотно його дратує.

Гущенко добре знав роботу Єфанова «Незабутня зустріч». Повністю вона називалася «Зустріч І. В. Сталіна і членів уряду з дружинами керівників Наркомату важкої промисловості». На картині, крім Сталіна, — чимало членів уряду, в тому числі Крупська, а також дружини керівників наркомату.

— Говорять, тобі час від часу доводиться коректувати її? — немов не помітивши роздратування, продовжував Гущенко.

— Брешуть! — Єфанов зробив вигляд, що озирається навколо. — Так, деталі. Ворогів народу замазую інтер’єром. Замість якоїсь фізіономії домалював перила на сходах. Замість іншої — картину на стіні. Ось і вся доробка.

«Ось так, — подумав Гущенко. — Інтер’єр замість облич померлих у застінках або розстріляних людей. Їх наче й не було. Вони не жили, їх стерли з історії. Цікаво, чи погодився б на таке Матісс або Сутін?» — Запитав:

— Це не спотворює твій шедевр?

— Сказати тобі чесно? Мені все одно. Замазати ворога народу — свята справа.

На полотні Єфанова влада злилася в обіймах з народом. Сталін двома руками тисне руку жінці. За спиною Сталіна сидить Надія Крупська з орденом імені свого померлого, але не похованого чоловіка Володимира Леніна на грудях. Вона тоді була заступником міністра освіти. Ось цікаво, чи наважилася Крупська хоч раз відвідати Мавзолей, чи наважилася подивитися на те, що залишилось від тіла її чоловіка, на те, що вони зробили з його тілом?

«Скажи, Єфанов, чому ти посадив її з оточенням Сталіна? Натякаєш, що Ленін міг бути з ними? А темні плями за Сталіним? Цікаво, кого ти замазав фарбами, друже Єфанов? Таких плям стає дедалі більше…»

— Ну що, згоден? — запитав Єфанов, виводячи Гущенка із задуми.

— Я подумаю.

— Думай. Але швидко, бо охочих більше, ніж треба, — Єфанов тицьнув Гущенкові руку човником.

Рука була тепла і м’яка, а рукостискання слабким.

Повернувшись додому, Гущенко привітався з Гвоздиковим. Той відповів йому стриманим і дещо зарозумілим кивком.

Уже кілька днів, як Гущенко помітив за своїм сусідом дуже цікаві метаморфози. Життя нелегала навчило його помічати незначні для звичайної людини речі. Аналізувати їх, складати в купу фрагменти спостережень, що, врешті-решт, перетворювалися на цілісні картини.

У Гвоздикова з’явився загадковий, допитливий погляд. Під час зустрічі дивився він поверх голови, високо несучи підборіддя. Розмовляв зверхньо, крізь зуби. Словом, Гвоздиков мав вигляд людини, яка знає щось, що невідомо оточенню. Були й інші ознаки змін, які не приховаєш від сусідів по комуналці. Гвоздикови стали заможніше жити і менше сварилися. На кухні — два дні тому, нечувана річ, — смажилося м’ясо, і Гвоздиков стабільно оприходував півпляшки горілки на вечерю..

Ці зміни кілька днів були для Гущенка дивними, відтак напружували. Але, врешті-решт, їх причина виявилася досить банальною. Гущенко остаточно зрозумів це, коли вчора ледь не розбив голову Гвоздикову. Той підслуховував під дверима.

— Монетка закотилася, тудить її налєво, — швидко зреагував він на удар дверима, тримаючись за лоба.

Отже, Гвоздикову наказали за ним стежити!

Він удався до контрзаходів: повісив портрет Сталіна в кімнаті. І попередив про проблему Марію. Тепер, зачувши рипіння підлоги за дверима, вони проводили «хвилинку любові до батька всіх народів», говорили про мудрість партії й особисто товариша Сталіна.

Гущенка не злякало те, що він тепер мав сексота за дверима. Час від’їзду наближався, і він був упевнений, що його перевіряють саме через це. Єдине, що турбувало його — він не міг зрозуміти, який саме підрозділ Контори посадив йому на «хвоста» гегемона Гвоздикова.

7 квітня 1940 року, 11 год. 34 хв.

Москва, Кремль

Водій Берії, капітан держбезпеки Осипов, стояв навитяжку перед керівником особистої охорони Сталіна Власиком. Власик сидів, розвалившись у кріслі.

— Зазвичай вони піднімали скло, але цього разу, мабуть, забули, — відрапортував Осипов.

— І що? Про що говорили? — нетерпляче запитав Власик.

Трохи подумавши, Осипов сказав:

— Говорили про жінок, яких товариш Берія хоче змусити до статевих стосунків.

— Це нецікаво, — Власик нетерпляче хитнув головою. — Про що ще?

— Товариш Берія допускав неприпустимі висловлювання про товариша Сталіна.

— Ага, це інша справа! Що саме говорив Берія? — зацікавився Власик.

Водій