Війни художників - Станіслав Стеценко

Працюйте з ранку до ночі. Без вихідних і свят. І ваші діти — ні, ваші онуки будуть жити при комунізмі. Гущенко ще раз подивився на бронзового Сталіна, гіпсових спортсменів і гіпсових піонерів з горнами. Подумав — це релігія. Справжня релігія. Сталін — напівбог, Ленін — бог. Комунізм — рай, недосяжний у цьому житті. Хіба не схоже? За відмову від релігії ще за життя можна було опинитися в пеклі — концтаборі! Швидким кроком він пішов геть від цього апогею поклоніння новим богам.

Біля свого будинку, на розі, поряд із тютюновим кіоском, він знову побачив чорну автівку із заштореними вікнами. Перевірка продовжується? Не може бути, щоб це було НКВС! Вірніше, може бути, але не може бути, щоб по його душу. Він же щойно повернувся з цього відомства. Ба, та він сам тільки що фактично знову став працівником Контори! Хіба його можна переслідувати?! Можна! Конторі усе можна. Це відомство, останнім часом — генератор проблем. Принаймні для художника Гущенка.

Він пройшов підворіття і, примусивши себе жодного разу не озирнутися, зайшов у двір. Марія сиділа на лавці поряд із заплаканою дружиною Гвоздикова, поруч стояв маленький Шурик. Побачивши Гущенка, Гвоздикова встала і швидко пішла у будинок.

Марія посміхнулася чоловікові, її обличчя від усмішки відразу посвітлішало. Вона встала йому назустріч.

По лавці повзло сонечко. Шурик підштовхував його пальцем.

— Повзи-повзи-повзи…

Сонечко провалилося в щілину.

— Ти куди? Зааз одежиш по попі: а-та-та!

— Шурику! — погукав батько.

Шурик повернувся і кинувся до нього, обхопивши ноги.

— Татку, пивіт!

«Ось саме це я й вибрав», — подумав Гущенко. Сонечко. Шурика, Марію. Заради цього не віддався повністю мистецтву. Хіба не варте все це такої зради? Хоча «зрадив» звучить надто пафосно. Злегка так, між іншим, зрадив.

— Що знову трапилося у Гвоздикових? — запитав Гущенко, підійшов до Марії і поцілував у теплі м’які губи.

— Petite-fille est née. Народилася онука, — відповіла Марія, швидко переходячи з французької на російську.

— І що, це ж ніби радість?

— Так. Але Семен Васильович з Вілориком хочуть, на честь Першого травня, назвати її Даздрапермою.

Гущенко на мить остовпів, потім розреготався:

Даздра… Як? Знову якась абревіатура?

— Не смійся. Це не смішно. Даздраперма від «Да здравствует Первое мая!»

— Справді не смішно: Даздраперма Вілориківна Гвоздикова. Хай йому біс!

«Пионерская правда», березень 1940 року

Пионеры 4-й Киевской школы имени Кирова обратились ко всем ребятам Советской Украины с предложением — организовать сбор книг, учебников, альбомов о жизни советских детей, портретов вождей, патефонов, моделей и так далее.

ЦК комсомола Украины одобрил прекрасный почин пионеров и создал всеукраинскую комиссию по сбору и отправке зтих подарков в районы Западной Украины.

Гущенко у майстерні продовжував працювати над «Смертю Боженка». Поряд стояла почата «Переправа партизанів». Намагаючись писати ці дві роботи в дусі соцреалізму, він розумів, що соцреалізм — не його стиль. Картини посувалися дуже кволо. Пропрацювавши до обіду, знесилений, він поклав пензля і впав у крісло.

Був сонячний день. Промені вривалися в майстерню крізь вікна без фіранок, вихоплювали з мороку порошинки. Небо було ядучо-блакитним, кольору, який годі й сподіватися передати фарбами.

Дивлячись у блакить, Гущенко вкотре згадав, як у 36-му повернувся в СРСР. Спочатку перебував в ейфорії. Із Марією вони не пропускали жодного концерту видатних виконавців. Він відкрив для себе Утьосова і Козловського. Марія закохалася у творчість Ойстраха. Вони передивилися всі фільми молодої радянської кінопромисловості, полюбили «Аеліту», «Цеглинки» — фільм про кохання робітниці й вантажника, який згодом стане червоним директором. Фільми прості, душевні. Як здавалося, істинно народні.

По кілька разів обійшли Третьяковку, музей Пушкіна. Були у захваті від монументальності московського метро, з яким у жодне порівняння не йшло паризьке. Станція «Площа Революції» захопила їх філігранно дібраними кольорами мармуру — чорний, червоний, золотавий. Кілька десятків бронзових фігур, що тримали склепіння станції, були втіленням історії Радянської Росії. Вони кілька годин витратили на вивчення цих скульптур.

Але згодом художник відкрив для себе шокуючі реалії, і Країна Рад уже не здавалася такою привабливою. А ще пізніше він почав шкодувати, що не може повернутися до Парижа.

Тоді, коли він виїхав, вірніше, втік із Франції до СРСР, в 1936-му, саме перед Новим роком, Сталін помпезно проголосив радянському народу про прийняття нової Конституції. Гущенко читав газети, що відводили цілі шпальти під так звані «листи делегатів з’їзду».

Саме прочитавши ці листи, почав підозрювати, що в країні щось не так. Листи були від сталеварів, ткаль, колгоспників. Усі переповнені схожими висловами: «Незабутні хвилини пережив я, коли побачив світле обличчя найулюбленішого Вождя»; «Кваплюся поділитися з вами великою радістю: у Кремлівському палаці я побачила найдорожчу нам людину на Землі. Сиділа як зачарована і не могла відірвати погляду від обличчя товариша Сталіна!»; «Бачити його, просто бачити — для всіх нас було щастям!»; «Кожен жест його сприймали з благоговінням!»

Ці слова не могли бути щирими! Він почав ретельніше аналізувати побачене і почуте. Найбільше шокували дві речі: поклоніння живому богу і шпигуноманія. Усі підозрювали всіх. Сусід квапився донести на сусіда, аби той не доніс на нього першим. Комуністи з лупами вивчали газети і журнали, чи немає якогось натяку на зраду інтересів марксизму-ленінізму. «Боже, куди я потрапив», — думав він.