Війни художників - Станіслав Стеценко

Навпроти Гвоздикова величезний плакат на півстіни. Червоний прапор, а на ньому напис: «Сталинским духом крепка и сильна армия наша и наша страна!». Поряд із прапором товариш Сталін у простій солдатській шинелі. Його постать висока — вище від кремлівських башт. Навколо Сталіна, неначе іграшковий, стрій червоноармійців, далі — лавина танків. Над головою видимо-невидимо літаків. І він, Гвоздиков, робить свій внесок своїм металевим прямокутничком у те, щоб ця армада рухалася в бій за щасливе майбутнє світового пролетаріату. За те, щоб у нього, Гвоздикова, англо-французькі буржуї не відібрали його кімнату в комуналці й не примусили, як своїх робітників, жити у картонній коробці під містком. Свою комуналку Гвоздиков їм не віддасть і буде, якщо треба, працювати і по 12 годин!

О другій — перерва на півгодини. Під час перерви він з усіма іде в їдальню, де йому дають зазвичай недосолені щі, дві ложки картоплі, розмазані по тарілці, і солоний огірок. Не густо. Але Семен Гвоздиков знає, що всі імперіалістичні країни гострять зуби на молоду радянську державу. Якби не буржуї, то в їдальні, звісно, давали б замість огірка котлету. А може, навіть дві. А нині треба терпіти! Скільки терпіти? Парторг цеху товариш Болдін каже, до того часу, поки в СРСР буде побудований комунізм. Тоді всі отримають «за потребами». Кожен візьме, скільки захоче, котлет і хорошого одягу. Обере квартиру з багатьох кімнат, яких буде безліч у побудованих для онуків Гвоздикова будинках. Ось що значить — кожному за потребами. Для цього і працює робітник Гвоздиков десять годин на добу і сім днів на тиждень! Він вірить і товаришу Болдіну, і товаришу Сталіну. Гвоздиков знає, що товариш Сталін — геній світового пролетаріату. Він усе розрахував правильно. І коли побудуємо комунізм, кожен зможе наїстися досхочу. Товариш Сталін дивиться на Семена Гвоздикова з плакатів у цеху і в їдальні.

На плакаті в їдальні товариш Сталін на трибуні з піднесеною рукою. Напис: «Хай живе партія — вождь пролетаріату! Хай живе Сталін — вождь партії!». Здається, що він постійно дивиться на Гвоздикова, в якому б кінці зали він не сів. Не хвилюйся, товаришу Сталін, Гвоздиков не підведе!

Утім, Семен Гвоздиков у глибині душі вважає, що партія й особисто товариш Болдін недооцінюють його, гегемона Гвоздикова, можливостей. Він, гегемон, не може все життя свердлити дірочки у металевій заготовці, навіть якщо потім ця металева штучка стане частиною танка КВ — «Клим Ворошилов». Та про це не говорить уголос. Гвоздиков вірить, що рано чи пізно товариш Болдін зверне увагу на нього, Гвоздикова. І скаже: товаришу Гвоздиков, я давно спостерігаю за вами, ви справжній будівник комунізму. Ось вам серйозне доручення…

Він повертається до цеху і запускає верстат. Та встигає просвердлити лише дві заготовки.

— Гвоздиков, до парторга, — раптово горлає йому на вухо майстер цеху.

Гвоздиков здригається. Кидає оком на майстра — ось кого він точно не любить і вважає, що й сам міг би бути майстром. Майстер молодий, випускник вищого навчального закладу. Гвоздиков вважає, що майстер може бути ворогом народу, бо за межами заводу носить брюки-дудочки і картатий светр. Його треба, як мінімум, звільнити, а майстром призначити його, Семена Гвоздикова.

Він зупиняє верстат і йде довгим коридором, переходами між корпусами, поки не виходить до адміністративного корпусу. Тут приймальня директора, а поряд із нею, така ж за розмірами та інтер’єром, приймальня парторга. Все вказує на те, що парторг за значимістю майже як директор. На дверях табличка «Парторг заводу тов. Болдін В. П.». Він боязко стукає у двері і зазирає до приймальні. Чи не пошлють куди подалі? Але секретарка, не дозволивши сказати й слова, хапає його за рукав і тягне до дверей, оббитих чорною шкірою. Ще мить — і він у святая святих — кабінеті парторга Болдіна.

Тут стоїть перехідний червоний прапор, отриманий заводом за високі показники, на стінах дипломи у позолочених рамках «За високі показники…», «За перше, друге, третє місце…», «Правофланговому змагання…», «Подяка ЦК…», а найвище — висить портрет товариша Сталіна.

Товариш Сталін у своєму кремлівському кабінеті — у наглухо застебнутій гімнастерці сидить за письмовим столом. Перед ним купка списаних аркушів, у руці ручка, поряд скляна чорнильниця. Горить настільна лампа. А за спиною у вікні — рубінові кремлівські зорі. Мабуть, уже далеко за північ. А Сталін не спить, думає, як зробити, щоб йому, гегемону Гвоздикову, краще жилося. Ні, не йому. Спочатку товариш Сталін повинен зробити так, щоб негри у Нью-Йорку, Лондоні й Парижі не ночували в картонних коробках під мостами. А він, Гвоздиков, почекає у своїй комуналці. Йому добре в комуналці. Не дай боже, аби йому довелося, як цим неграм у коробці… Йому пощастило, як йому пощастило — він живе в Країні Рад, а не в клятому Парижі!

Гвоздиков знімає картуза і вітається з товаришем Болдіним.

— Здрастуйте, товаришу Болдін.

І от диво — товариш Болдін швидко підходить і вітається з ним за руку. Чи снилося таке робітникам з Лондона, щоб друга на величезному заводі людина віталася за руку з робітником! А в Країні Рад саме так! Бо він — гегемон.

Гвоздиков раптом бачить, що, крім нього і товариша парторга, у кабінеті є ще й високий чоловік з худим вилицюватим обличчям. На ньому мундир офіцера НКВС. По тому, як улесливо говорить з ним Болдін, Гвоздиков відразу розуміє, що ця людина має посаду вищу, ніж у товариша Болдіна.

Болдін, привітавшись із Гвоздиковим, вибачається і залишає їх наодинці. Зазирає секретарка Болдіна і пропонує їм чаю. На її обличчі улеслива посмішка. Вона, мабуть, готова зробити для вилицюватого не лише чай, але і все, що він захоче. Але вилицюватий одним порухом руки виставляє її геть.

Людина в мундирі представляється — він комісар, або за новою модою — старший майор Саркісов, помічник наркома Лаврентія Павловича Берії. При