Війни художників - Станіслав Стеценко

— Сідайте, будь ласка, товаришу Гвоздиков. Нам потрібна ваша допомога, — старший майор Саркісов розліплює вузькі губи в дружній посмішці. Посуває Гвоздикову стілець.

«Ось воно, те справжнє доручення, яке допоможе йому висунутися, — думає Гвоздиков і коситься на товариша комісара. — Ось воно, — дзвенить у голові. — Ось!»

— Кому це «нам»? — обережно запитує Гвоздиков.

— Державі, партії, товаришу Сталіну. Ви, сподіваюся, комуніст? — голос офіцера звучить по-діловому і водночас поважно. Голос людини, яка знає собі ціну.

— Ні.

— Чому?

— Товариш Болдін мені не пропонував.

— Не пропонував? — здивовано запитав, хитаючи головою, офіцер. — Він припустився серйозної помилки! Партія давно спостерігає за вашою роботою.

«Саме так. Саме так», — киває головою Гвоздиков, а на його обличчі з’являється самовдоволена посмішка. Він здогадувався, що партія спостерігає за ним!

— Я дам вам рекомендацію, і товариш Болдін дасть, і партія її обов’язково підтримає. Але партії потрібна ваша допомога. Ви готові?

Гвоздиков радісно киває головою: звісно, він готовий.

— Треба, щоб ви інформували нас про одну людину. Вірніше, про двох людей. Це ваші сусіди — художник Гущенко і його дружина.

Гвоздиков на мить замислюється і говорить:

— Я можу інформувати вас і ще про одну сусідку — вона з «колишніх», тудить їх налєво! Власниця квартири, де я мешкаю. Тепер її ущільнили. Стара. Їй щонайменше сімдесят, але впевнений, що вона ворог народу! Затаїла зло на владу робітників і селян! Жде повернення колишньої влади — буржуїв, — він піднімає пальця догори і, нахилившись до офіцера, стишує голос, — а може, й царя! І ще наш майстер-стиляга. Ходить у брюках-дудочках, твою мать, тудить його налєво! Точно ворог народу!

Офіцер гмукнув, замислився. Встав, пройшов до вікна. Повернувся, знову сів, втупившись поглядом у Гвоздикова. Нарешті сказав:

— Я дам наказ, щоб ним займалися. До старої теж дійде черга. Але наразі нас цікавлять інші ваші сусіди. Художник і його дружина.

— Вони вороги народу? — діловито запитав Гвоздиков, потираючи погано вибрите підборіддя.

— Ні. Поки що ні. Але партія і її очі — НКВС — повинні наглядати за людьми, які займаються творчістю, тим більше бували за кордоном. Ви, наприклад, можете сказати, хто до них ходить, які ведуть розмови?

— Ходять якісь люди, тудить їх налєво, — стенув плечима Гвоздиков. — Хто їх знає.

— Ви не запам’ятали, хто ходить?

— Ні, але ж не було вказівок, — розвів руками Гвоздиков. У його голосі бринить щирий жаль.

— Погано! Робітничий клас повинен контролювати дії інтелігенції! І, якщо треба, направляти у потрібне русло. Вважайте, що такі вказівки ви отримали. А розмови?

— Що розмови?

— Чи не веде він якісь розмови антирадянського змісту?

— Говорить часто про художників. Малює, тудить його. А більше наче нічого, — винувато стенув плечима Гвоздиков. — Але я придивлюся. І підправлю його лінію, коли що.

— Придивіться, товаришу Гвоздиков. А підправимо разом. Коли ви мені доповісте. Зверніть увагу, чи не говорить про те, що за кордоном життя краще, ніж в СРСР, про те, що хоче виїхати на Захід.

— А може, він французький шпигун? Я здогадувався, — охнув раптом Гвоздиков, ляснувши себе долонею по коліну так, що випустив картуза. Знітився, нахилився за ним. Але товариш Саркісов, здавалося, не помітив його промаху.

— Чому французький? — запитав він.

— Знає французьку мову. І жінка у нього, здається, єврейка, тудить її налєво.

— Цікаво. Єврейка. Ми перевіримо. Отож спостерігайте. І телефонуйте мені за цим номером, — старший майор написав на папірці номер і простягнув Гвоздикову. — Телефон-автомат далеко?

— Біля будинку, поряд.

— Чудово. То, я думаю, домовилися? — товариш Саркісов устав і простягнув йому руку.

І Гвоздиков теж устав і відповів офіцеру міцним пролетарським рукостисканням.

— Згода, товаришу Саркісов. Якщо треба для партії…

— І ось це вам, — офіцер дістав з портфеля великий паперовий пакет. — Тут м’ясо, крупи, пляшка гарної горілки. Ми турбуємося про відданих партії людей. Про нашу розмову нікому ні слова! Добре, товаришу Гвоздиков?

Гвоздиков узяв пакета і, вирячивши очі, переводячи погляд то на товариша Сталіна на портреті, то на офіцера, виструнчився і випалив:

— Служу Радянському Союзу!

До свого робочого місця цього разу Гвоздиков пішов через двір заводу повз велетенський червоний транспарант з білим написом: «Перетворимо кожен радянський завод на фортецю радянської оборони!». Він посміхнувся цьому транспаранту. Він, маленька цеглина у цій величній фортеці, нарешті отримав відповідне до його амбіцій завдання.

7 квітня 1940 року, 09 год. 03 хв.

Москва

Заступник Меркулова, начальник 5-го відділу Головного управління держбезпеки НКВС СРСР, або як його ще нещодавно називали — іноземного відділу, Павло Фітін — ще зовсім молодий, середнього зросту шатен із пропорційними рисами обличчя — викликав Гущенка на дев’яту ранку. Фітіну було лише 32 роки, і його було призначено керівником відділу лише минулоріч. Але в стратегічному мисленні він міг дати фору більшості чиновників у верхівці НКВС.

Його живі сірі очі виділялися на незворушному обличчі з високим чолом. У погляді відчувалася впевненість і водночас було щось неприємне. Щось слизьке і підступне.

У Фітіна був чудовий настрій. Радянський резидент у Вашингтоні щойно повідомив, що його агенти нарешті вийшли на слід Кривицького — офіцера радянської розвідки, який втік на Захід. Йому винесли смертний вирок і шукали, щоб знищити. Шукали спочатку в Європі, а потім у США вийшла книга під назвою «Я був агентом Сталіна». Після