Війни художників - Станіслав Стеценко

Надя Тузова підвела очі на Лаврентія Берію — з її розбитого носа стікала тоненька цівка крові. І протяжно заскиглила. З очей градом потекли сльози. Вона витерла їх рукавом халата. І тут Тузова крізь сльози раптом посміхнулася:

— Б’єш мене? Хочеш дізнатися, чи Климент має рацію? Ну добре, тоді удар мене ще раз, я це люблю.

— Дурепо, не ламай комедію! — він нависав над нею, виблискуючи пенсне, тримаючи руки в кишенях.

— Ні, я справді це люблю.

Берія посміхнувся здивовано й водночас зацікавлено. Коли справа стосувалася жінок, він утрачав над собою контроль. Статура, зріст, колір волосся — не мали особливого значення. Жінки існували для одного…

Тузова тим часом руками вчепилася у край френча.

— Ну вдар мене!

Він якийсь час дивився на неї, потім стусонув чоботом. Вона упала навзнак, розкинувши ноги. Халат розіпнувся, відкривши його погляду дорогу білизну. Вона не квапилася запинатися. Дивилася на нього хтивим поглядом. Коли Берія нахилився, вона обхопила його за шию, пошепки почала обіцяти купу задоволень, які він отримає, якщо її відпустить.

— Добре, — він узяв її за руки, розвів у різні боки, випростався. — У тебе це непогано виходить. Сьогодні поїдеш додому. Товариш Сталін мені особисто доручив вирішувати, кого у цій справі карати, кого милувати. Але луганський слюсар Климка Ворошилов не викрутиться. Йому не дзвонити і на його дзвінки не відповідати! Зрозуміло?

Вона швидко кивнула.

— Тебе відвезуть, і за твоєю квартирою наглядатимуть. Так що не спробуй накивати п’ятами, — він підняв догори вказівний палець. — Чекай мене сьогодні ввечері! Там і продовжимо допит.

Вона схопилася вдячно, як собака, якій кинули кістку, зазирнула йому в очі. Обійняла за шию і поцілувала в губи.

Берія, зрозумівши, що вдячність Наді Тузової справді не має меж, легенько підштовхнув її до дверей:

— Іди. До вечора.

Визирнув у приймальню. Кивнув Саркісову і, коли той підбіг, тихо сказав:

— Відвезеш її додому і поставиш охорону. Нікуди не випускати! І до неї нікого не впускати! Телефон відключити.

7 квітня 1940 року, 20 год. 40 хв.

Москва

Того ж вечора Лаврентій Берія лежав у широкому ліжку секретарки і коханки колишнього наркома Климента Ворошилова Наді Тузової. Патефон виспівував «Перший поцілунок» у виконанні оркестру під управлінням знаменитого Якова Скоморовського. Берія чекав, поки вона вийде з душу, а потім спостерігав, як вона роздягається. Не міг відігнати думки про те, що ще кілька днів тому в цьому ліжку міг бути Климка Ворошилов — опальний нарком. Та хіба йому не все одно? Кожному — своє!

Вона ковзнула під ковдру, притиснулася до нього гарячим тілом, а потім, спершись на лікоть, прошепотіла йому на вухо:

— Лаврентію, ти допоможеш мені?

— Урятуватися від гніву Коби? — посміхнувся він.

— Так! — вона теж посміхнулася йому. Її очі виблискували блакитним сяйвом. Вона була впевнена, що врятована.

— Звісно, допоможу, — відповів Берія й подумав, що врятуватися від гніву Коби ще нікому не вдавалося. Не треба було брати діаманти княгині Юріївської. Але вголос додав: — Можеш вважати мене своїм покровителем.

І відразу запитав:

— Тут бував Ворошилов? — стис її руку вище ліктя з такою силою, що вона верескнула.

— Пусти!

Він трохи послабив пальці, гаркнув:

— Говорити правду!

— Так, — тихо, не дивлячись йому в очі, відповіла вона.

— І як він у цих справах?

— У яких?

Берія картинно зітхнув: ти все розумієш — не валяй дурня. Сказав:

— Надю, в інтимних.

— Я не можу про це говорити, — зашарілася вона.

— Говорити правду наркому внутрішніх справ!

— Дуже посередній, — зітхнувши, відповіла вона.

— Ворошиловський стрілець, мля! — у голосі Берії звучали презирливі нотки. — Добре! Про Ворошилова забудь. Він уже не підніметься. Дай бог, аби живим залишився.

— Що мені Ворошилов! Я покохаю тебе, любчику мій, тільки допоможи. Ти такий могутній, гарний, розумний…

Вона була гаряча й оповила Берію своїм тілом, немов плющ. Шепотіла:

— Ох, який ти. Нарком внутрішніх справ. Ох, який внутрішній нарком…

Уранці, вже одягнений, Берія раптом запитав:

— Що у тебе з дружиною Молотова?

Тузова ошелешено мовчала і лише кліпала очима.

— Чого ти лупаєш очима? Я повторюю: що у тебе з цією жидівкою Перл? Якщо хочеш, щоб я тобі допомагав, говори правду! — він узяв і боляче стиснув її руку вище ліктя.

— Я кохаю її! — раптом з неочікуваною злобою відповіла Тузова. — Пусти!

Берія зробив круглі очі. Похитав головою:

— Цікаво побачити, чим ви там займаєтеся.

— Де? — не зрозуміла вона.

— У тому особняку на березі Москви-ріки.

— Ти слідкував за нами? — вона сіла, притиснувши руки до грудей. — Тепер мені все зрозуміло. Яка ти потвора, Лаврентію! Не маєш нічого святого, зовсім нічого! А може, ти любиш дивитися? — вона раптом розреготалася.

— Сука, — Берія нахилився і відважив їй ляпаса. Голова Тузової сіпнулася, а щока почервоніла. Вона захлипала, тримаючись рукою за щоку, потім сказала:

— Бий, бий, ти ж знаєш, я це люблю.

Він розчепіреною п’ятірнею штовхнув її в обличчя так, що вона злетіла