Війни художників - Станіслав Стеценко

Вона добре знала Берію. Не раз бувала з ним на наркомівських вечірках. Але тоді її тримав під руку всесильний нарком Ворошилов. Тепер усе змінилося. Люди з кам’яними обличчями в однакових темних костюмах і крислатих капелюхах, що робили їх схожими на близнюків, висмикнули її з ліжка. І, не дозволивши зателефонувати Ворошилову, напіводягнену запхнули в чорний «пакард» з опущеними шторами.

Вона спробувала погрожувати людям-сфінксам ім’ям Ворошилова. Але у відповідь вони лише посміхалися, нахабно розглядаючи її, одягнену лише в рожевий халатик.

Люди-сфінкси часто чули подібні погрози від високопоставлених військових та чиновників. Зазвичай погрожували іменами Маленкова, Ворошилова чи навіть самого Сталіна. Але вони чудово знали, що їх могли послати на подібну справу тільки із санкції Хазяїна. Ось і зараз було те ж саме. Погрози ім’ям Ворошилова тривали до половини дороги. А далі вона щільніше запнула халат, закутавшись у нього по самі вуха, і замовкла. Вона добре знала Москву і крізь щілину в шторах легко зрозуміла, що її привезли у комплекс будівель НКВС у центрі Москви. Тут було лігвище сили, яка, напевне, переважала силу її коханого Климента.

Автівка в’їхала у височезні ворота, і за кілька хвилин вона вже була у кабінеті Лаврентія Берії.

— Привіт, Надю, — сказав Берія, встаючи з-за столу і йдучи до неї із широко розкритими обіймами.

Вона стояла розгублена, не знаючи, що робити, запинаючи халат обома руками. Її обличчя під неяскравим світлом люстри набуло кольору персика. З такими ж, як у стиглого персика, червоними щічками. Вона мовчала. Посмішка на її губах то з’являлася, то знову зникала.

Берія обійняв її холодно, як обіймають старого друга. Поплескав по спині. Зазирнув в очі через скельця пенсне, яке блиснуло двома люстрами.

— Ось і побачилися, Надю. — Хто знав, що саме так доведеться зустрітися. Климент Ворошилов — велика людина! Але всі великі люди час від часу роблять маленькі помилки, які знищують їх велич. І чим вище знаходиться людина, тим більше шансів упасти, розбившись ущент. Ось так. Ти тремтиш?

— Що відбувається, Лаврентію Павловичу? Чому мені не дозволили подзвонити Клименту Єфремовичу? — вона відсторонилася, ступила крок назад.

Берія її не тримав. Він розвів руками і стенув плечима. Зняв пенсне, витер скельця хустинкою. Одягнув. Знову розвів руками. Неначе обдумуючи відповідь. Урешті-решт сказав:

— А це не має жодного сенсу. Повір мені, Надю. Хазяїн незадоволений роботою Климента. Йому довелось би засмутити тебе відмовою. Якщо не віриш, то ось телефон, дзвони.

Вона нерішуче зробила крок до апарата, лівою рукою, притримуючи халат, простягнула праву. Берія спостерігав. Тонка, ніби прозора, кисть зімкнулася навколо чорної ебонітової слухавки.

— Але дзвони додому, — беземоційно зауважив Берія. — Хазяїн вигнав його з роботи. Він або дома, або десь п’є. Давай. Пам’ятаєш домашній?

Пальці навколо чорного ебоніту розімкнулися, і вона відсмикнула руку.

— Не хочеш? Як хочеш, — Берія поклав свою руку на телефонний апарат. — Може так статися, що і Климентій приїде сюди. Може, завтра. А може, й не приїде. Це як Хазяїн скаже. А ось ти вже тут. І нічого з цим не вдієш.

Він утупився в неї поглядом, що з байдужого раптом став важким і холодним. Зовсім не таким, яким був, коли він разом із черговою актрискою, а вона разом з Ворошиловим зустрічалися десь на заміській дачі. Навіть не таким, як був хвилину тому. І саме від цього погляду вона знову затремтіла.

— Лаврентію, чим я завинила?

— Тим, Надю, що допомагала профукувати народні гроші наркому оборони Клименту Єфремовичу Ворошилову. Колишньому наркому. Хазяїн цим дуже незадоволений. Климент жив на широку ногу, ти ж знаєш краще за мене. Як справжній барин. Хазяїна цікавлять усі подробиці його життя, особливо ті обставини, за яких витрачалися десятки тисяч карбованців. І я радив би тобі розповісти все начистоту. Це дружня порада, не сприйми, моя люба, як погрозу.

— Я нічого не збираюся приховувати, — вона й справді не збиралася покривати Клима, з якого дива? Він може ще й викрутиться, а її ось зараз можуть повезти у тюрму.

— Сідай і розповідай, як усе почалося. Де ви з ним познайомилися, де зустрічалися. Як витрачали державні гроші. Сідай.

Вона сіла на краєчок стільця, кусаючи губи.

— Мовчиш. А він не мовчав. Розповів і про шубку, і про перстень, і про кольє княгині Юріївської. Хазяїн був дуже-дуже незадоволений.

— Лаврентію Павловичу! Не губи, — вона раптом сповзла зі стільця, обхопила його ноги і заридала.

Він майже ласкаво погладив її по голові. Знову поплескав по спині:

— Ну, ну… Я подумаю, що можна зробити. Сядь.

Він допоміг їй підвестися і сісти на стільця.

— Навіть кат, урешті-решт, може, за бажанням, полегшити страждання жертви.

Вона схлипнула.

— Я жартую. Скажи, Надю, а де кольє й інші подаровані тобі цінності?

— У мене вдома, я все поверну, — з готовністю сказала вона.

— Добре. Слухай, а Ворошилов говорив, що ти в інтимних справах неперевершена. Я б не відмовився перевірити, чи він має рацію…

— Як ти можеш, Лаврентію, адже ми скільки разів відпочивали з Климентом, і ти називав його своїм другом.

Берія раптом повернувся на каблуках і з розмаху вліпив їй ляпаса так, що вона впала зі стільця.

— Тепер усе зрозуміло? — важко дихаючи, запитав Берія. Нахилився до неї і страшно прошипів в обличчя: — Зрозуміло, хто ти сьогодні є у цьому мінливому світі?! Друзями ми були, поки Хазяїн не сказав, що ти ворог народу! Я не дружу з ворогами народу! Я їх саджаю у турму! Перетворюю на табірний пил. Завтра Хазяїн скаже, що Климент ворог, і він буде тут плазувати, мов черв’як, — пальцем