Зима у горах - Джон Вейн
Та вій відігнав від себе ці химерні думки. Стара, безперечно, з місцевих, цей відвал вона знає з пелюшок, і якщо він трохи й побільшав за життя, то вона навряд чи й помітила це. Відвал дивує лише його, бо він тут людина нова.
Про що ж йому з нею говорити? Він намагався знайти для розмови хоч якусь тему, але на думку нічого не спадало, і він мовчав. Утома притискала його плечі до спинки стільця, до того ж знову гостро розболілася губа. Він обмацав її язиком. Так, трохи стухла, проте ще болить.
— Вечеря готова,— оголосив Герет.— Підсовуйтесь до столу.
Він заходився швидко й вправно різати паруючий шматок свинини; хліб він ще раніше накраяв великими скибками, помазав їх маслом і примостив стосиками біля кожної тарілки. Він спершу всадовив матір на її місце й глянув, чи все в неї під рукою. Потім налив три чималі чашки чаю, міцного й чорного, наче відьомське зілля, і то був ніби знак, що можна братися до вечері.
Роджер їв гарячу тушковану свинину й Свіжий, намазаний маслом хліб, нив великими ковтками живлющий чай і почував себе по-справжньому щасливим. Герет визнав його нарешті за свого, міст у фортецю було опущено. І він, розслаблений теплом і їжею, остаточно пробачив Герету те, що той так довго не визнавав його. Привести когось додому й познайомити з матір’ю для Герета не було, та й но могло бути простою справою. Якби його мати була звичайною домогосподаркою, що мешкає за стіною в другій половині звичайного котеджу, де у вітальні стоїть телевізор, а на кахляній полиці холодного каміна взята в рамочку фотографія покійного чоловіка (інспектора водопровідної мережі з ученим ступенем), то в цьому не було б нічого особливого запросив собі та й познайомив. Але привести чужака сюди, в гори, в цей темний, потаємний сховок, в цю самотню борсучу пору біля підніжжя величезного відвалу й представити його старій сліпій велетці було чимось зовсім іншим. За вечерею Роджер приглядався до Геретової матері. Вона їла, як їдять сліпі, низько нахиляючись, неквапливо й ретельно. Іноді малесенький шматочок м’яса чи крихта хліба падали в тарілку, але на одяг вона жодного разу нічого не впустила. Ні, не така вона жінка, щоб дозволити собі опуститись і поводитися за столом неохайно. На ній була чорна сукня, а поверх неї, щоб тепліше,— товстий коричневий джемпер, її волосся, густо посріблене сивиною, було зібране на потилиці у вузол, на пальці зблискувала широка старомодна золота обручка, яку доведеться поховати разом з власницею, бо суглоб так набряк, що її вже не зняти. В обличчі старої було щось індіанське («черокезьке»,—подумав Роджер, і раптом йому згадався Медог у синьому костюмі) широкі вилиці, вічна коричнева засмага, адже на гірському сонці й вітрі минає все життя. Вираз її обличчя був спокійний і умиротворений — сліпота часто дарує такий спокій і умиротвореність людям, позбавленим можливості швидко рухатись і швидко діяти.
Яскраво палахкотів вогонь, Роджер відчував його жар на своїх щоках. Герет ще поклав нарізаного м’яса усім на тарілки — очевидно, то була їхня основна денна трапеза, коли вони дозволяли собі досхочу попоїсти. Все єство Роджера проймалося глибоким задоволенням, від якого його хилило на сон. Як тут добре! Затуманеним від вдячності поглядом він схвально позирав довкола себе. Будинок міг бути побудований і п’ятдесят, і сто, і триста років тому: тип цієї довгастої споруди не мінявся, відколи її пристосували до тутешніх гірських схилів, на яких шаленіють вітри. Невелике віконце дивилось на заросле будяками поле й кам’яну огорожу край нього, а ще далі — на безкінечний обшир землі, що поступово збігала вниз до безнастанного гомону хвиль і шурхотіння обточеної морем ріпі. Все було так, як було завжди. А проте — не зовсім, бо життя, яким жила ця стара жінка, було о неможливо без сучасного інженерного мистецтва, яке провело на цей гірський схил електрику, тож вона могла готувати своєму синові їсти не на відкритому вогні, визначати час по радіо й мати вогнегасник біля крісла-гойдалки. Старе й нове тут до краю переплуталось, але єдності цій плутанині надавало те, що вона перебувала в логічному взаємозв’язку з усім іншим. І боротьба Герета за незалежність, його рішучість будь-що зберегти своє діло логічно пов’язувалися з тим, що Роджер зараз бачив на власні очі. Автобус був для Герета тим, чим були дев’ять акрів поля для його батька. Його життям.
Нарешті, спорожнивши тарілку й відкинувшись на спинку стільця, Роджер збагнув, що саме він робив протягом останніх трьох місяців. І не без почуття гордості доторкнувся до своєї напухлої губи. Адже його присутність тут — то її заслуга. Безперечно, ця бойова відзнака, ця почесна рана, яку він дістав у боротьбі за спільну справу,— бо, зрозуміло, доведений чи не доведений, але напад на нього можна сприйняти тільки так,— саме вона спонукала Герета запросити його до себе.
Вечерю було закінчено. Герет, знову відхиливши Роджерову допомогу, відніс посуд на кухню і помив його. Потім всі трос знову посідали — мати в кріслі-гойдалці — біля калина, в якому яскраво палахкотів вогонь. Чи не настав час для звірянь? Для щиросердої бесіди? Очевидно, ні. Герет поговорив трохи про магнето, про головку розподільника. Зростаючу загрозу з боку Діка Шарпа, бурий автобус, який шастав, мов акула, і відбивав у них заробіток, було обійдено мовчанкою. І Роджер розумів чому. Під час першого візиту в розмові повинні превалювати