Зима у горах - Джон Вейн

Геретова оселя? Де-не-де ще видно було кілька вогників, а там, куди вони прямували, не світилося жодного. Роджер бачив попереду лише чіткі, рівні обриси відвалів, чотири величезні нагромадження битого каміння й сланцю, що його поступово, починаючи з сорокових років минулого століття, вийняли з гірського схилу й вивезли сюди, щоб побудувати ці рукотворні горби. Відвали темніли на тлі залитого місячним сяйвом неба і, дружно повернувшись передами до залитого місячним сяйвом моря, були однаковісінькі, мов мармурові надгробки на могилах.

Кожний відвал скидався на довгий темний палець, що стирчав убік від гори й ріс угору й ушир у міру того, як униз із нього насипалася земля, і вершини їхні були рівні, наче більярдні столи. Біля підніжжя цих величезних відвалів починались маленькі наділи, зусібіч оточені кам’яними огорожами, кожний з цих давав притулок кільком вівцям і одній-двом коровам, а в якому-небудь кутку обов’язково стояла хатина. Так, він усе це вже бачив раніше. Куди ж веде його Герет? Чи їм доведеться зараз дертись угору похмурим схилом одного з цих насипаних людськими руками страхітливих пагорбів?

Дорога закінчилась, перетворившись на кам’янисту стежку. Герет вперто йшов уперед. Але куди? Чи не мешкає вія часом десь у розколині? Позираючи збоку на могутній і потворний Геретів тулуб, на це мовби козляче тіло з людською головою, Роджер відчув побожний страх, паче ось-ось мав опинитись у товаристві якогось гірського чудовиська з вишкіреною пащею. Він аж труснув головою, щоб відігнати від себе ману. Герет сказав:

—     Цей клапоть землі обробляв ще мій батько. Він мав дев’ять акрів.

Було надто темно, і Роджер не міг детально роздивитись ці акри, але він і без цього знав, що вони собою являють: тонкий неродючий шар землі на кам’яному ложі, реп’яхи, чортополох, постійне завивання вітру в щілинах огорож. Злидні, голод, нескінченна робота й нічого навзамін, крім величі гір, благородного обширу затоки та веселої ніжності диких квітів, що якимось дивом щоліта виростають ла цій пісній землі. А втім, лише дзвіночки можуть винагородити людину за рік непосильної праці, якщо вона має зірке око й уміє бачити красу.

—     Дев’ять акрів,— повторив Роджер. Він знав, що всі його думки вмістились у ці два слова, і знав також, що Герет зрозуміє його.

—     В них було все його життя,— вів далі Герет,— Він не їздив на роботу до міста й по працював на землі вряди-годи, як інші. Він віддавав увесь свій час дим дев’яти акрам і обробляв їх як належить. Я почав допомагати йому, як тільки трохи підріс і міг підняти оберемок сіна.

Вони все йшли і йшли.

—     Коли він помер, я й сам дав би раду господарству. Але мене більше вабили мотори. Отож ми спродали овець, двох корів та деякий реманент, і я зайнявся автобусним ділом.

—     Ясно.

—     Це було близько п’ятнадцяти років тому,— сказав Герет.

Він говорив, повернувшись обличчям до Роджера, але так, ніби звертався до свого внутрішнього «я», і голос його лупав замислено, як у людини, що розмовляє сама з собою. Але майже зразу він замовк, і кінець речення загубився, як занедбана й з'їдена іржею вузькоколійка в кущах ведмежини. І в темряві між ними зависла невисловлена думка:

«П’ятнадцять років тому, і все скінчилося тим, що це діло прикрив Дік Шарп, який колись теж бігав у лланкрвіську школу? Хіба ж так повинно бути?»

Раптом Герет зупинився й відчинив залізну хвіртку.

—     Сюди,— мовив він.

Роджер пішов слідом за ним, озираючись у пошуках бодай якихось ознак людського житла. Проте маленьке рівне поле, на яке вони вийшли, тонуло в такій самій темряві, як і решта гірського схилу, як і величезні непорушні відвали, що височіли край цього поля. І знову Роджеру довелося зробити над собою зусилля, щоб побороти страх перед чимось невідомим. У нього раптом виникло гостре бажання спитати Герета; куди той його веде. Проте не спитав, зберігаючи мовчазну гідність. Роджер відчував: якщо він втратить її бодай на мить, Герет назавжди перейметься до нього зневагою, і тому вже не зарадиш.

Вони перейшли поле, з-за пасма хмар визирнув місяць, і його світло розлилося по темних стрімких схилах відвалу попереду. В цьому несподіваному освітленні Роджер побачив: вони прямують до маленької присадкуватої хатини, що притулилася внизу під відвалом: схожа була на акуратну довгасту сходинку ганку біля підніжжя гори. Місячне світло тьмяно відбивалось у шибках темних вікон, над жодним із двох димарів не курилося. Очевидно, в хатині нікого не було.

—     Ваша мати, мабуть, кудись пішла,— сказав Роджер.

—     Ні, вона вдома, це напевне,— коротко відповів Герет.

Вдома? Може, вона вже спить? Чи пішла в tŷ bach і читає газету при свічці?

Двері хатини виходили на маленький брукований майданчик із залишками того, що колись, певно, називалось квітником. А більше ніщо не заповнювало простір між цими

дверима й голим гірським схилом. Герет ступив до дверей і відчинив їх, гукнувши:

— Це я, мамо! Приймай гостя!

Роджер увійшов слідом за Геретом. Двері вели просто в кімнату, і в цій кімнаті було так само темно, як і в усій хатині, але темніше, ніж на освітленому місяцем полі. Чому ж Герет гукнув до матері тоном людини, яка впевнена, що її почують?

Та тому, що його мати сиділа там, сиділа в темряві.

І світло їй не було потрібне. Вірніше, було б потрібне, якби вона могла з нього користатися.

Геретова мати сиділа в кріслі-гойдалці навпроти дверей. Кімната, очевидно, правила за вітальню. Позаду старої були ще одні двері, що вели туди, де, певно, містилася кухня. Все це Роджер побачив, коли Герет увімкнув світло. Він стояв на порозі, неспроможний ні зрушити з місця, ні зв’язати кілька слів, щоб привітатись. На мить він так розгубився, що не міг навіть вирішити, говорити йому по-англійському чи по-валлійському. Його мозок, здавалося, не був здатний сформулювати жодної думки, окрім: «Як це схоже на Герета — не сказати мені, що його мати сліпа».