Зима у горах - Джон Вейн
— Може, він сам злякався того, що накоїв.
— Може, й злякався,— сказав Герет.— А може, більше за все боїться людей, які його на це послали. Боїться того, що вони з ним зроблять в разі, якщо він дасть себе впізнати.
— Вважаєте, що зайшло аж так далеко?
— Все повертається проти нас,— відказав Герет,— Я схильний бачити події в чорному світлі.
Вони мовчки вийшли з автобуса й рушили через площу випити свою вранішню чашку чаю.
Решта дня проминула наче поганий сон. Роджер занепав Духом, він ночував себе виснаженим і безпорадним. Губу пекло, коліно боліло. Він страждав за ідею, але за яку? Кого це цікавить? Кому потрібна його участь у цьому ділі, кому взагалі він тут потрібен? Та й Герет навряд чи помітить, якщо одного чудового ранку він просто не з’явиться на рейс о восьмій п’ятнадцять. Він може захворіти на запалення легенів або злягти з серцевим приступом у своєму самотньому лігві, і чи буде хтось коло нього? Та він вмре, наче тварина, на голому гірському схилі.
Але того вечора дещо таки трапилось. Після десятигодинного рейсу з міста вони загнали автобус у гараж і потім з хвилину постояли при місячному світлі, дивлячись один на одного. Повітря було спокійне й прозоре. Починало неабияк підморожувати, з минулого вечора серп молодого місяця значно побільшав. І тільки-но Герет вийшов з гаража й зупинився перед Роджером, той зразу ж відчув, що зараз відбудеться щось важливе. Чи не збирається Герет здатися? Чи не хоче він сказати, що сьогодні останній день їхньої спільної роботи й кінець тривалої війни з Діком Шарпом?
Якийсь час Герет постояв мовчки, потім сказав:
— Отакі-то справи.
— Еге ж,— погодився Роджер. Він відчував, як совається на розпухлій губі пластир, коли він говорить.
— Ви, мабуть, зараз додому?
— До якого Дому? — Роджерові чомусь здалося, що Герет має на думці його повернення в Лондон, до цивілізації, далі від цього голого гірського схилу й холодної, жорстокої боротьби.
— До каплиці,— відповів Герет.
— А! Мабуть, що так.
— Тоді,— сказав Герет,— якщо у вас немає ніяких справ, зайдіть трохи перекусити.
— Зайти перекусити? Куди?
— Нагору, до мене додому,— сказав Герет. Він повернувся, але зразу ж зупинився й зачекав, щоб Роджер порівнявся з цим.
Поки вони йшли, тягар розчарування й тупої втоми поступово зникав з душі Роджера, він зрозумів раптом, як гнітила його та стіна, що існувала досі в його стосунках з Геретом. Тепер, нарешті, Герет відчинив у цій стіні двері, в усякому разі — прочинив. Досі Роджер навіть не знав, де Герет мешкає. А зараз він увійде до його житла, познайомиться з його матір’ю, його приймуть як гостя, і — невже? — як друга, а не терпітимуть, як незрозумілого, хоча й трохи корисного паразита.
Такі думки снувались у Роджера в голові, поки вони мовчки просувались уперед. І він щохвилини чекав, що Герет поверне до якихось воріт чи відчинить якісь двері, але вони, не зупиняючись, ішли все далі й далі, а дорога ставала усе крутішою. Ось вона подерлась на останній схил, ось виводить їх з селища. Де ж мешкає Герет? Вони вже проминули останній, найвищий ряд будинків. Авжеж, Лланкрвіс надзвичайно розкидано в усіх напрямках: під час своїх самотніх прогулянок Роджер помітив, що кожного разу, коли йому здавалось, ніби він уже залишив позаду останню людську оселю й опинився віч-на-віч з безлюдними горами, перед цим у кутку між двох скель завжди з’являлась яка-небудь хатинка, а далі ще одна. Деякі з них стояли пустками, в інших тримали худобу або зберігали реманент власники дрібних ферм, яких ще було чимало навколо селища, але в деяких з найвіддаленіших халуп, як з’ясував Роджер, ще мешкали люди.
І хоч Роджер це знав, та поки вони піднімалися дедалі вище, його подив наростав. Селище з його розкиданими цятками світла,— і це було тепер добре видно,— залишилось унизу, а попереду, в жорстко-холодному місячному сяйві, виразно вимальовувалось темне, мовчазне громаддя гори.
Десь лівіше й трохи вище — оте місце, де він, у якомусь іншому житті, зробив сміховинну спробу вгамувати свій чоловічий голод шматочком пікантного каліфорнійського сиру. Як же її звали? А втім, хіба не однаково? Те вже відійшла в непам’ять, підхоплене плином життя. Просто попереду підносився голий верх гори, а за ним з кожним кроком угору дедалі чіткіше вимальовувалось стовписько темних гірських шпилів, які ніколи не розкриють своїх таємниць, бо після літнього велелюддя взимку вони щоразу знову утверджують свою торжествуючу самотність. А праворуч, куди, очевидно, простував Герет, Роджер нічого не бачив, крім довгих, однакової висоти відвалів порожньої породи, що залишилась біля кар’єру після того, як з неї було видобуто сланець. Цей кар’єр і викликав Лланкрвіс до життя.
Щоб порушити мовчанку, Роджер спитав:
— Кар’єр покинуто?
— Ні,— відповів Герет.— Кілька вагонів на тиждень ще видобувають.
— А багато робітників там працює?
— Щось із сорок,— сказав Герет.— А я ще пам’ятаю часи, коли їх було не менше трьохсот.
Роджер знову замовк. Отже, кожного ранку в цей кар’єр піднімається знизу сорок чоловіків, а він, самовпевнено гадаючи, ніби знає тут геть усе, й потай пишаючись з того, що здобув це знання ціною самообмеження й жертв, навіть не підозрював про існування цих людей. В той час, як вони з Геретом вели свій автобус у місто, вони мовчки виходили з своїх домівок і крізь туман та дощ, долаючи стрічний вітер, дерлися вгору повз овечі пасовиська й покинуті халупи. Може, вони пробирались оцим порослим травою путівцем, де колись лежали рейки вузькоколійки і де й досі зберігся насип, анітрохи не пошкоджений часом, хоча рейки з нього зняли років тридцять тому, після чого чахкання паровозика та перестукування коліс вагонеток поглинула тиша.
Але де ж
