Зима у горах - Джон Вейн

З іншого боку, здоровий глузд підказував Роджерові: якщо Герет не витримає й поступиться, а маршрут попаде під владу бездушної монополії, ніхто вже не їздитиме тут за таку мізерну плату, як шилінг. Воюючи за цей шилінг, вони з Геретом водночас захищали інтереси тих, хто завжди в таких випадках ставав жертвою: старих і бідних.

На той час, коли вони вирушили в семигодинний рейс, Ґеретове обличчя вже нагадувало гранітну брилу, а Роджер щось гув собі під ніс, мов шершень. Цього разу вони не бачили бурого автобуса, але до міста з ними їхало лише троє пасажирів, а це означало: той автобус десь попереду них обережно, наче акула, прокрадається від зупинки до зупинки й ковтає довірливих дурнів своєю жахливою синяво-сірою пащекою.

Герет зупинив автобус біля пам’ятника серу Невідомо-Як-Його, вимкнув мотор і закляк на своєму місці, поклавши руку на кермо. З того, як похилились Геретові плечі, Роджер зрозумів, що надія почала покидати його, зникаючи з душі горбаня, мов повітря з автомобільної камери, яка дістала крихітний прокол.

—     То що робитимемо далі, Герете? — спокійно спитав Роджер, стоячи позаду Герета й спостерігаючи за його обличчям, віддзеркаленим у вітровому склі.

—     Я знаю, де мешкає Дік Шари,— проказав Герет хрипким, напруженим голосом.— І можу просто зараз піти туди. Подзвоню біля дверей, а коли він відчинить, ухоплю його за горлянку й...— Величезні пальці Герета судомно стиснулись у кулаки...— Подивлюсь, як почорніє його обличчя.

Щоб розвіяти напруження, Роджер силувано розсміявся й поклав руку на Геретове плече:

—     Ходімо краще перехилимо по чарчині. А щодо Шарпа знайдемо якийсь інший спосіб.

Мовчки — бо будь-яке мовлене слово зрадило б розпач, що оселився в кожного в душі,— вони вимкнули світло й вийшли з автобуса, покинувши його на площі. Герет своїм звичаєм подався до пропахлої карболкою пивної, але Роджер не мав наміру іти з ним: сидячи разом аж до десятої години, воші тільки пригнічуватимуть один одного. Тож краще їм розійтися.

І Роджер подався до Маріо.

До пивної ще тільки сходилися перші відвідувачі. Тут було затишно, весело, яскраво світила електрика, блискотіли ряди різноколірних пляшок. Континентальна душа Маріо принаймні хоч тут знайшла свій вияв: він був просто нездатний перетворити на похмуру, закіптюжену забігайлівку свій заклад, призначений для того, щоб приносити людям розраду й відпочинок. Маріо був вихований не на таких традиціях. Він не дуже подобався Роджеру, але його пивна припала йому до смаку, а зараз Роджер був просто радий побачити й самого італійця.

Чуприна в хазяїна пивної зробилася ніби ще густішою; вона так нестримно буяла на його голові, що, здавалося, от-от заволодіє всім тілом і перетворить Маріо на снігову людину. І хоч брови в італійця, як завжди, сердито супились, на Роджера він глянув привітно.

—     Чого бажаєте? — спитав Маріо.

—     Я бажаю,— відповів Роджер,— щоб усі люди були вільні, рівні й доброзичливі.

Очі Маріо зблиснули в радісній усмішці. Він узяв кухоль пива з шапкою піни й посунув його по стойці до Роджер.

—     За рахунок фірми.

—     Дякую. А з якого приводу?

Маріо задоволено пересмикнув плечима.

—     Ми зробили з вас націоналіста. Ви живете тут тільки три місяці, а вже почали розуміти, чому ми виборюємо самоврядування.

—     До чого тут самоврядування,— дражливо відповів Роджер. Він подивився на свої руки: вони злегка тремтіли. Цілоденна роздратованість давалася взнаки.— Самоврядування — штучна проблема. А я кажу про реальні проблеми — такі, як жорстокість, жадібність, тиранія, збиткування багатіїв над бідняками.— Він говорив голосно, не турбуючись про те, що його всі чують.— За гроші у вашому місті можна купити аж занадто багато, так само як і в будь-якому іншому. І ви цього не зміните, навіть коли вами управлятимуть з Кардіффа.

—     Ні, змінимо,— спокійно заперечив Маріо.— З будь-якою проблемою легше впоратися тоді, коли підходиш до діла по-людському... Та візьміть хол себе. Я не знаю, що вас так розлютило...

— А по-моєму, знаєте,— так само же зважаючи на присутніх і не стишуючи голосу, перебив його Роджер,— А як не знаєте, то ви останній, до кого тут доходять чутки. Я не повірю, що вам невтямки, чому я лютий.

—     Певно, щось не так з автобусом, га? — зробив припущення Марі©.

—     Не щось, а геть усе. Ви не можете не знати, що Герета Джонса, з яким я працюю, хтось позбавляє засобів до існування, щоб за його рахунок розширити свій бізнес. А хто саме — не хочу казати, бо ви це знаєте й без мене.

—     Це правда,— погодився Маріо. Його обличчя раптом трагічно посмутніло, та відразу ж на ньому засяяла широка й самовпевнена посмішка.— Все це скоро припишіться. Всі .проблеми, породжені конкуренцією. Бо все через централізацію.

—     Не клейте дурня. Дік Шарп...

—     От ви й назвали ім’я!—вигукнув Маріо.— І, скажу вам, не помилились. А чому він, цей наш друг, хоче прибрати до рук Геретів автобус? Та тому, що поспішає все перепродати компанії «Дженерал». А де центральне правління «Дженерал»? В Карвенаї? Ні,— На знак заперечення він так замотав головою, що, здавалось, от-от скрутить собі в’язи,— В Кардіффі, який, на вашу думку, ні на що но спроможний? Ні.— Він знову енергійно замотав головою.— Воно в Англії.

Роджер допив пиво й повернув кухоль Маріо.

—     Ну а тепер випийте й ви зі мною, пригощаю я. Як і досі, мене не цікавить ні націоналізм, ні самоврядування, але де в чому ви маєте рацію. Дік Шарп,— Роджер подбав, щоб це ім’я почули всі присутні,— не вдавався б до гангстерських методів, щоб заволодіти безневинним автобусним підприємством Герета,— підприємством з одного автобуса, якби в самій природі такої великої компанії, як «Дженерал», від першого для її заснування не було закладено прагнення розширюватись, захоплювати