Зима у горах - Джон Вейн

звідси, поки він ще не втратив здатності розрізняти, де він буде у виграшу, а де в програшу. Завдяки щоденним балачкам у Геретовому автобусі, він досить непогано вивчив валлійську мову, щоб орієнтуватися в нетрях кельтської філології, тож тепер йому лишається тільки поїхати звідси геть, повернутися до Лондона (невже в нього справді ще є там квартира? І вона терпляче чекає на нього під товстим шаром пилу? На саму думку про те, що вій колись знову побачить її, почуття порожнечі й невдоволення посилилось), засісти в Британському музеї й добряче попрацювати. Для різноманітності подбати нарешті про власне благополуччя. Дістати гарну роботу, завести комфортабельну домівку, заробити грошей, домогтися, щоб призначили пенсію. А також не ловити гав з блондинками, якщо вже без них не обійтися. Проте цієї миті він почував себе надміру стомленим і якимсь байдужим, зараз йому було не до блондинок. І можливо — ця думка лягла на серце, як вантаж свинцю в корабельному трюмі,— можливо, його крах з Райанон був останнім принизливим прощанням із сексуальною стороною життя.

Вій сидів у своєму кутку, поринувши в ці думки і почуваючи дедалі більшу порожнечу й гіркоту, аж поки годинник над головою в Маріо не попередив, що незабаром на площі його чекатиме Герет. Десятигодинний рейс! Це принаймні була ясна для сприйняття реальність.

Роджер повільно підвівся, вийшов із свого кутка й подався до чоловічої вбиральні за пивною. Подвір’я не освітлювалось, але крізь скляні двері чорного ходу просочувалось досить світла, щоб бачити дорогу до вбиральні, де одна-єдина тьмяна електрична лампочка неохоче давала відвідувачам, можливість не мочитись на власні черевики. Зробивши те, за чим прийшов, Роджер вийшов з убиральні й на мить затримався біля дверей чорного ходу, повернувшись до них спиною й дивлячись на молодий Місяць над зубцями стародавнього міського муру. Місяць був такий вишуканий, так тонко вирізьблений, а зубці такі старі, важкі й темні, що контраст між ними був би надто різкий, якби його не пом’якшували мереживні хмарки, що пливли по небу, ловлячи й накопичуючи в собі випромінюване місяцем сріблясте сяйво, та не приглушене бурмотіння не видного звідси моря.

Роджер дивився вгору, від захвату завмерши. Він чув, як хтось позад нього відчинив двері й вийшов. Ще один клієнт нетерпляче поспішав звільнитися від пива, яким навантажився у пивній. Ні стукіт дверей, ні звук легких кроків, що пролунали на подвір’ї, не привернули Роджерової уваги. Раптом він відчув страшний удар по куприку і, не встигнувши навіть простягти вперед руки, безпорадно впав долілиць, мов повалена кегля. І з розгону вдарився обличчям, але не об бруківку, а об порожній ящик з-під пляшок. Ящик був дерев’яний, але по кутках зміцнений сталевим дротом, і цей дріт розпанахав йому верхню губу. Від болю в Роджера потемніло в очах. Він покотився по подвір’ю, затуливши обличчя руками. Забив і коліно, але губа боліла дужче. Потім він почув, як позаду даленіють ті самі легкі кроки, і двері чорного ходу тихо зачинились.

Полежавши досить довго, Роджер зіп’явся спочатку на коліна, потім звівся на ноги. Він стояв на подвір’ї й знову дивився на ніжний серп молодика — так само як і кілька хвилин тому, але тепер усе змінилося.

Двері пивної ще раз відчинились, на двір вийшло двоє чоловіків. Вони весело сперечалися по-валлійському. Один вважав, що карвенайській міській футбольній команді слід обзавестися новим воротарем, другий твердив, що все лихо — в поганій грі форвардів. Роджер видобув з кишені носову хусточку й приклав її до губи. Потім підніс хусточку до очей — на ній темніли плями крові. Він знову притиснув хусточку до рани і вже не прибирав її.

По той бік площі Герет уже сидів за кермом, а в автобусі вмостилося кілька пасажирів, щоб потеревенити ще до того, як машина рушить. Роджер незграбно піднявся по приступках і сів на своє звичне місце по другий від Герета бік мотора.

Носовичок привернув Геретову увагу, і він спитав:

—     Зуби болять?

—     Ні,— глухо відповів Роджер крізь хусточку.— Якийсь п’яний наскочив на мене ззаду, і я впав на ящик з порожніми пляшками.

—     А ви бачили, хто то був?

—     Ні, бо поки я встав, його й слід прохолов.

—     Розумію,— сказав Герет. Він відвернувся від Роджера й втупився поглядом у вітрове скло.

Пасажирів прибувало. Обговорювати те, що трапилось, було неможливо. Коли вибило десяту і Герет рушив з площі, всі місця в автобусі було зайнято. Можливо, бурий автобус ховався десь попереду, тайкома викрадаючи пасажирів з деяких зупинок, але десятигодинним рейсом найбільше людей їхало з площі. Рухаючись проходом у кінець автобуса й прикриваючи розбиту губу із закипілою кров’ю, Роджер вільною рукою збирав плату за проїзд і опускав гроші в сумку. Автобус підстрибував, стояти Роджеру на ногах було нелегко, бо він не міг ні за що вхопитись. Тим часом сумка від монет важчала, і Роджер відчував, що вони здобули перемогу; хоч і маленьку, але перемогу.

Проте рейс до міста наступного ранку виявився зовсім порожнім. Бурий автобус раптом з’явився знову й підібрав геть усіх пасажирів. Роджер заліпив розбиту губу пластирем. Вона дуже розпухла, і це заважало йому говорити. Та й про що говорити? Справи знову повернули на старе й погане. Бурий автобус брав над ними гору, а вони програвали. Ото й усе.

Під’їхавши до пам’ятника, вони ще встигли побачити, як їхній ворог зникає по той бік площі.

—     Ні, так далі тривати не може,— сказав Герет, вимикаючи мотор.

—     Так, не може,— погодився Роджер.

Якусь мить Герет сидів непорушно. Потім обернувся до Роджера і спитав:

—     Вчора ввечері ви не помітили кого-небудь, хто міг би напасти на вас?

—     Ні,—відповів Роджер.— Я розмовляв з Медогом і одним з його друзів, а потім сидів сам, думав про своє і ні на кого не звертав уваги, А ви, бачу, схильні все розуміти по-своєму. Вважаєте, що то була не випадковість?

—     Чого ж, могла бути й випадковість,— повільно промовив Герет,—Але мені ось що не подобається: навіть якщо вас штурхонув п’яний, то