Зима у горах - Джон Вейн

Роджер замислився.

—     А скільки їх у нього?

—     П’ятнадцять-двадцять чи щось близько цього. Він скупив ці машини в дрібних власників, але дав тим людям роботу: вони, як і раніше, самі водять і обслуговують автобуси. Зовні — ніякої різниці, правда? Тільки тепер це автобуси Діка Шарпа, він може їх продати, коли йому заманеться, і хлопцям доведеться працювати на когось іншого, а ні, то й сидіти без роботи.

—     А вам з Айво він пропонував такі умови?

—     Так, старий, прокопував. Але ми на цих не пристали. Ми опиралися, скільки могли, а як вийшли з гри, то вже остаточно. З Айво ми все обговорили, і він сказав: «Ні, нехай сам морочиться, шукаючи водія та ще кого-небудь, щоб той обслуговував пашу стареньку».— Гіто втупився в свій кухоль, обличчя його раптом засмутилось.— Ніколи й нікого він не знайде, хто міг би так, як я, примусити її бігати. Ну, та що вже казати.— Він сьорбнув пива,— Вторгованих за неї грошей вистачило купити вантажну машину, отож і заробляємо на прожиття, перевозячи металевий брухт.

—     А якби змогли, то повернулись би на автобус?

—     Авжеж, старий. Якби він нам його продав.

Роджер починав розуміти: вій бореться не за самого лише Герета. Якщо вони справді зуміють протриматись, поки Дік Шарп змушений буде розпродати скуплені автобуси, то вся мережа дрібних підприємств перейде до їхніх попередніх власників, і натиск безіменних хижаків буде зупинено, можливо, на роки. Роджер розпростав плечі. Він, зрештою, потрібен-таки цим людям. А отже, спало йому на думку, має і право просити в них допомоги.

—     Гіто,— Роджер вирішив не критися,— ваш ваговоз далеко?

—     Унизу, на набережній,— відповів той, вгризаючись у булочку з сиром.

—     А чи не могли б ви мені трохи підсобити — дещо підкинути?

—     Чого ж, підкину,— охоче погодився Гіто, жуючи далі й киваючи головою.

—     Розумієте, в мене скінчилося паливо. Треба заїхати на вугільний склад і взяти кілька мішків вугілля.

—     Це неважко. Тільки о третій я маю бути по той бік гори. Треба підібрати Айво. Він там у невеличкій справі.

Роджер посміхнувся.

—     Встигнете,— сказав він.— Будь ласка, Маріо, нам ще по кухлю й пирога з м’ясом.

Через півгодини Гіто вів Роджера до пристані, де стояв ваговоз. В гавані було спокійно: ні яхт, ні катамаранів відпускників, над водою підносилося всього дві-три щогли та рибальське суденце ладналось вийти в море з пообіднім відпливом. Гавань наче вимерла, як і автомобільна стоянка. Під плоским сталево-сірим небом Карвенай глибоко поринув у зимову сплячку.

Машина Айво і Гіто була канадським «доджем» — років десять тому вона знала кращі часи, проте й досі була на ходу, бо короткі терплячі пальці Гіто постійно длубались у її нутрощах, щось лагодячи й підліковуючи, і коли він сів за кермо й запустив мотор, той запрацював цілком надійно. Бувалий у бувальцях чималих розмірів ваговоз оливково-зеленого кольору, безперечно, здавався потужною машиною.

Він рушив по тихих вуличках, наче велике вантажне, судно, що вибирається з гавані на рейд.

—     Найкращий торговець вугіллям — Вільямс, його склад отам, на горбі,— сказав Гіто.— Нас обслужать швидко, й паливо буде першосортним. Вам яке вугілля потрібне?

— Пічні горішки. Оті схожі на яйця кульки.

—     Зрозуміло,—стиха мовив Гіто.— Я вже забув. Я ж знаю ту грубку. Не раз, бувало, мостився біля неї, щоб поспати під час відправи.

Роджер і здивувався, і зрадів.

—     Ви знаєте ту капличку? Ходили туди?

—     Вся паша родина ходила туди, аж поки батько дістав іншу роботу й ми переїхали на шість миль далі. Мені тоді було десять років. Капличку я погано пам’ятаю, а от грубку — дуже добре. Можна сказати, ми з нею неабияк приятелювали. Скільки холодних суботніх райків я там висидів, благословляючи грубку й проклинаючи проповіді! — він стиха розсміявся, але торохтіння мотора заглушило сміх.

На вугільному складі Гіто, коротко перемовившись із володарем вогню Вільямсом, закинув п’ять стофунтових мішків найкращих пічних горішків у ваговоз. Він тільки відмахнувся, відмовляючись від Роджерової допомоги, а коли Роджер підійшов до торговця вугіллям і спитав, скільки він винен, Гіто квапливо промовив:

—     Це за наш рахунок, Бен. Завтра ми привеземо тобі ту задню вісь.

—     Мені потрібен дріт для курника,— сказав Бен Вільямс,— Футів п’ятнадцять-двадцять. Двадцятьох вистачить напевно.

—     Знайдемо тобі її двадцять,— відповів Гіто.— Ну, їдьмо,— звернувся він до Роджера.

—     Але я хочу заплатити за...

—     Це в кредит,— сказав Вільямс, кивнувши на Гіто.

—     Та не сперечайтесь,— втрутився Гіто.— Сідайте,— показав він на ваговоз,— приставимо вугілля на місце.

Вони вже повільно повзли вгору,— мотор жалісно вив і стріляв,— коли Роджер заговорив знову:

—     Не розумію, чому ви повинні постачати мені паливо безкоштовно.

—     Каплицю треба хоч трохи опалювати.

—     Все одно не розумію...

—     Я теж не розумію,— відказав Гіто.— Не розумію, навіщо комусь знадобилося нападати на вас ззаду, та так, щоб

ви розпанахали собі губу. Або відкручувати гайки на колесах вашої машини. Чимало є такого, чого я не збагну.

—     Ну, пояснення знайти не важко,— похмуро промовив Роджер.— Дік Шарп.

—     Добре, тоді с пояснення й для вас: Гіто й Айво.

Роджер посміхнувся, стенув плечима й замовк.

Вони розвантажили вугілля біля каплиці, Гіто разом з Роджером зайшов досередини й почав спостерігати, як той, вигрібши золу й нагодувавши грубку темними яйцеподібними круглячками, любовно розпалює вогонь. Коли ж Роджер випростався, Гіто спитав:

—     Що ви тепер збираєтесь робити?

—     Спущуся вниз,— відповів Роджер,— сяду в автобус компанії