Помилка - Світлана Талан

– Дякую. Не потрібно. Я їду з міста, – сказала вона й вимкнула телефон.

Уперше в житті Вероніка прокинулася з бажанням, щоб завтра не настало ніколи. Вона досі відчувала на шиї дотик холодного металу. Чому Микита не зробив те, що намірявся зробити? Залишалося провести по горлу ножем – і всі муки скінчилися б. Майже безболісна смерть. Вона краща, ніж життя з вічним болем.

Вероніці не треба було підводитися з ліжка, крутитися на кухні, поспішати на роботу й думати про майбутнє прання. Коли в домі було метушливо й тісно, а вона шкодувала, що в неї не стільки рук, як щупалець у восьминога, Вероніка мріяла про тишу й відпочинок. Учорашній вчинок Микити змінив усе в її житті, перевернувши свідомість із ніг на голову. Вона губилася в здогадах, мучилася сумнівами, билася об невидиму, але таку непробивну стіну, намагаючись допомогти синові, витягнути його з дна. Він сам усе вирішив, приставивши ніж до її горла. Тепер їй було цілком зрозуміле горе Неллі Сергіївни, коли вона знала, що донька може померти, але нічого не могла змінити. У неї хоч була надія на операцію, нехай маленька, але була. У Микити ж шансів вижити не залишилося. Вероніка намагалася ще раз проаналізувати подію й зрозуміти, чи все вона зробила, щоб врятувати сина, але знову відчувала біля горла дотик гострого ножа.

Кажуть, що час лікує. Чи справді він дає одужання, чи тільки служить анальгетиком і притупляє біль? Минуле, у якому в неї було все, вмить зникло. Що залишилося від нього? Фотографії як антураж мішури життя. У неї була мета, були мрія й люди, які викликали ці мрії. Якщо напружити силу волі, то можна відсунути минуле й почати жити сьогоденням. Але як бути, якщо в тому минулому залишилися люди, які їй були дорогі, які викликали мрії, для яких вона багато працювала й будувала плани на майбутнє? Від минулого не відірватися. Від нього тягнуться нитки в сьогодення, де не залишилося нічого, крім суцільного душевного болю, страждання й самотності. Річард Бах назвав страждання даром. Вони допомагають зрозуміти той щасливий стан, коли ще не було такого болю. Чи можна звикнути до них і жити в них далі? Навряд чи. Біль безжально рве душу на частини, але душа повинна витерпіти, вона не може навіть закричати від страждань.

Душа не може витримати одночасно і страждання, і біль, і самотність. Самотність – страшний демон, але вона допомагає пізнати своє «я» й заглянути собі в душу. Можна звинувачувати всіх і вся, але тільки самотність дає можливість побачити на своїй душі темні плями. Її можна якось пережити. Крок за кроком, поступово, не поспішаючи, можна розвести руками холодну пелену цього почуття.

Аналізуючи минуле, Вероніка розуміла, що не раз помилялася, але вона завжди тяглася до людей, до тепла їхніх душ. А тепло може зігріти, але може й обпалити. Діти тягнуть руки до вогню і лише з власного досвіду розуміють, що вогонь – то не тільки тепло і світло, але й опік. Діти з віком набираються досвіду, досвід приводить до аналізу, роздумів і висновків. Людина приймає рішення, але не завжди правильні. Головне – вчасно зрозуміти, де ти помилився, щоб зупинитися й не повторити помилку…

Вероніка не могла й не хотіла знати, скільки днів минуло відтоді, як вона залишилася одна в порожній квартирі із дзвінкою тишею. За весь час жодного разу не ввімкнула телевізор, щоб не порушити цю тишу, наче в домі був небіжчик. Чи їла вона? Начебто так. Коли і що? Хіба це важливо? Хтось телефонував, але вона не хотіла ні з ким спілкуватися.

Вероніка перевірила вхідні дзвінки. Дзвонили колеги, і жодного разу не подзвонив Микита. Можливо, вона вже ніколи не почує його голос. Хтозна, чи живий він? На вулиці морози, він цілком міг вколотися й замерзнути десь під парканом. Його організм був виснажений, тому кожна нова доза наркотиків могла стати для нього останньою…

Вероніка підійшла до дзеркала, зняла траурну хустку й відсахнулася, злякавшись свого відображення. На неї дивилася незнайома жінка зі змарнілим, постарілим, блідим обличчям і… зовсім сива! Вона довго вивчала своє нове обличчя – з ним їй доведеться жити далі. І раптом вона зрозуміла, що з’їде з глузду, якщо ще хоч на мить затримається в цих стінах, посеред страхітливої тиші. Треба йти на вулицю, там люди, там натовп, там немає самотності!

Вероніка крокувала вечірньою вулицею. На ній була чорна хустка, чорна курточка, чорні чоботи – усе чорне, як її життя. Вона пішла на центральну площу міста, там завжди було багатолюдно. Їй хотілося загубитися серед натовпу, вдати, що поспішає туди, де на неї хтось чекає. Серед людей вона хотіла розвіяти свою самотність, хоча розуміла, що це самообман. Точно так само, коли людина приймає знеболювальні таблетки біль притупляється, а хвороба залишається.

На площі стояла святково прикрашена ялинка. Значить, було вже свято Нового року? Або ще буде? Можливо, вже Різдво? Хотілося запитати людей біля ялинки, але її вважали б за божевільну. І взагалі кому яке діло, хто вона й куди бреде, ледве волочачи ноги? Усім байдуже і до неї, і до її бід. Їй захотілося пробігти крізь натовп і зникнути в темному провулку.

Вероніка кудись ішла і йшла. Зима – час підбиття підсумків та підготовки до нового життя. Якби вона могла виморозити душевний біль, щоб прийшла на зміну весна, змила залишки минулого проливним дощем і дала можливість вдихнути свіже повітря майбутнього!

– Вероніко! – хтось гукнув її, вирвавши з обіймів сумних думок. Невже в цьому багатотисячному місті є людина, яка звернулася до неї на ім’я?

– Вероніко, як ти тут опинилася? – запитав Ден, підійшовши до неї.

– Не знаю, – відповіла вона розгублено.

– Як ти? – запитав він, зауваживши, що вона ледве тримається на ногах.

– Погано, – тихо злетіло з її вуст.

Ден вчасно підхопив Вероніку на руки, інакше вона впала б, посадив у свою машину, привіз додому.

– А де Микита? – запитав Ден, коли допомагав їй роздягнутися. Він кинув погляд на траурну хустку Вероніки, але відкрито запитати не зважився.

– Його немає, – відповіла Вероніка.

Вона не пручалася, коли Ден роздягнув її і приніс на руках у ванну, де вже була наточена тепла вода. Вона віддалася у владу його рук, він її скупав, витер тіло м’яким рушником і поклав на ліжко, дбайливо загорнувши в ковдру. Вероніка чула, як гримів