Помилка - Світлана Талан

– Лікар казав, що треба купити якісь ліки.

– Він мені вже віддав рецепти. Зараз я збігаю в найближчу аптеку і все принесу. Можливо, тобі треба принести фрукти або сік?

– Мене «годують» внутрішньовенно, – винувато всміхнулася Діана, вказавши поглядом на трубку крапельниці, яка тягнулася до її руки. – Скажи, що ти не тримаєш на мене зла, – попросила Діана.

– І не думай про це! У нас усе буде добре. Правда?

– Тимурчику, я хотіла тебе попросити привезти з дому мою теплу піжаму, – сказала Діана. – Я постійно мерзну.

– Добре. Зараз я куплю ліки, потім швиденько зганяю за піжамою і вже нікуди від тебе не відійду, – пообіцяв Тимур.

– Микита тут? – запитала дівчина.

– Під дверима.

– Тоді можеш не поспішати. Я хочу з ним поговорити, а ти приїжджай ближче до вечора.

– Я залишуся з тобою на ніч, – сказав Тимур.

– Домовилися, – Діана всміхнулася. Її усмішка була такою сумною… – І пам’ятай, я тебе дуже люблю!

– І я тебе, – сказав Тимур і послав сестрі повітряний поцілунок.

Микита зайшов до палати. Йому відразу впали в око руки Діани, які вона простягнула уздовж тіла поверх ковдри. Колись такі витончені, руки лежали нерухомо, немов невидима сила висмоктала з них усі життєві соки, залишивши випуклі суглоби під пергаментним папером. Очі Діани здавалися ще більшими на схудлому безбарвному обличчі, але тієї радості життя й блиску, якими вони завжди іскрилися, уже не було. Микита проковтнув клубок, що застряг у горлі, і сказав:

– Здрастуй, моє сонечко!

Він торкнувся губами її губ – вони були прохолодні.

– Я так рада тебе бачити! – усміхнулася Діана. – А чому ти так виглядаєш?

– Як?

– Наче ти хворий.

– Так, моя кохана, моя найкраща, – сказав Микита, узявши руку Діани, – я справді хворий. Мало того, я не гідний тебе. Мені потрібно тобі все розповісти.

Микита, нічого не приховуючи, розповів Діані все про себе. Він зізнався, що розгубив усе святе у своєму житті й дійшов до того, що приставив ніж до горла матері, був ладний її вбити заради чергової дози. Микита їй першій розповів про те, що в його свідомість вбитий «цвях», який не дає йому жити, постійно викликаючи бажання вколотися.

– Моє життя вийшло на фінішну пряму, де чекає смерть, – підсумував він. – Я не хочу вмирати, але вже змирився з тим, що це станеться дуже скоро. Можливо, це на краще? На землі повинні жити такі, як ти, а таким, як я, тут немає місця.

– Як я?

– Так, як ти! Діаночко, ти – ангел, ти – свята! – сказав Микита, поцілувавши її тонкі, майже прозорі пальчики.

– Ти багато чого не знаєш, – знітилася Діана. – Я хотіла про це з тобою поговорити. Дай мені слово, що про нашу розмову не дізнається жодна жива душа, ні зараз, ні потім.

Микита пообіцяв, що не розкриє її таємницю, і Діана йому розповіла все про себе.

– Коли я побачила Люду зі спотвореним обличчям, з почорнілим носом, її тіло, яке гнило на живій людині, – сказала Діана, – то зрозуміла, що таке може статися й зі мною. Я не хотіла так померти й навіть не могла уявити, що моє молоде тіло вкриється гнійниками. Рішення прийшло до мене блискавично. Я згадала, що моделі вмирають від анорексії, яка настає внаслідок тривалих голодувань та виснажливих дієт. І тоді я вирішила, що краще піти красиво. Я була моделлю, нею й повинна піти. Це набагато краще, ніж мучити інших і самій страждати, щоб потім усе одно померти від СНІДу. Я вирішила не чекати, поки ти підеш від мене, дізнавшись про хворобу, або мене вб’ють ті багаті збоченці. Я не могла собі навіть уявити, як зізнаюся в тому, що ВІЛ-інфікована, своєму братові, а він відвернеться від мене. Хотілося піти так, щоб я залишилася в пам’яті твоїй і братовій чистою й світлою, щоб газети написали, що в мене була анорексія, але не СНІД. Я поїхала до готелю і там, у добровільному ув’язненні, перестала їсти. Спочатку було важко, я викликала в себе блювоту, потім… Потім настала цілковита байдужість.

– Дурненька, моя маленька, – сказав розчулений Микита. Він не міг стримати сльози, тому нахилився й почав покривати поцілунками її руку. – Навіщо?! Навіщо ти так зробила? Як ти могла подумати, що я можу тебе покинути? Заради тебе я готовий на все!

– Пізно, уже пізно говорити про це. Не знаю, можливо, я зробила помилку, прийнявши таке рішення, але зараз не шкодую ні про що. Головне, що ти тепер знаєш правду. Чи віриш, мені стало легше, коли я тобі про все розповіла?

– Діаночко, моє сонечко, ти повинна одужати, – говорив Микита гаряче, уже не ховаючи свої сльози.

– Давай краще поговоримо про тебе.

– Що про мене говорити? – Микита втер долонею сльози. – Життя – це пункт А, кінцева мета якого – пункт В. Я йшов від пункту А до В, але раптово зупинився в точці С. Це сталося тоді, коли я став наркозалежним. Що тепер? З точки С повернутися в точку А вже неможливо, точка неповернення пройдена, залишилося зовсім небагато, щоб дійти до кінцевої точки В.

– Твоя геометрія неправильна, – всміхнулася Діана, – і зараз я тобі це доведу. Так, усі ми живемо від точки А до В. Тепер ти зупинився в точці С. Ця точка – наша зустріч і мій відхід. Але я маю право на останнє бажання.

– Усе, що завгодно! – сказав Микита, ніжно погладжуючи її обличчя.

– Я не хочу, щоб ти так швидко опинився в точці В.

– Я робив спроби, але…

– Мій відхід не повинен бути марним. Не хочеться думати, що я прожила життя даремно і ось так безславно пішла до точки В. Я хочу, щоб наша точка С стала початком твого нового життя. Пообіцяй мені, що ти почнеш нове життя, – сказала Діана. Було помітно, що кожне наступне слово дається їй важко, немов дівчину залишають останні сили. – Я не знаю, як ти це зробиш, але ти просто зобов’язаний це зробити. Дай слово заради мене, заради нашої любові.

– Я обіцяю тобі, – упевнено сказав Микита.

– Спасибі тобі, коханий… Поцілуй мене, – попросила вона.

Микита поцілував Діану в губи. Її обличчя освітила легка усмішка.

– Тепер я буду спокійна, – сказала вона. Дівчина втомлено прикрила очі, але руку Микити не відпустила. Він подумав, що Діана заснула, але вона знову розплющила очі. – Я ніколи про це не говорила брату, – сказала вона. – Коли ми були дітьми, то всі в дитбудинку мріяли про те, щоб їх забрали прийомні батьки, а я