Помилка - Світлана Талан
– Не знаю.
– До нас приїжджала тітка. Я досі не знаю, хто вона була нам, але, гадаю, що якась далека родичка. Вона привозила нам різні смаколики, але мене цікавило лише вбрання, – сказала Діана й розповіла про те, як дуже чекала на тітку, котра обіцяла привезти їй на випускний вечір гарну сукню. – Вона так і не приїхала, – зітхнула дівчина. – Немає нічого болючішого за ошукані дитячі надії. Не обдури мої надії, – попрохала Діана, – не обмани, прошу тебе.
– Обіцяю, що я дотримаю свого слова, – сказав Микита.
– Спасибі, мій любий, мій коханий, – злетіло з її губ.
Діана заплющила очі й притихла. Микита тримав її руку, намагаючись зігріти своїм теплом. Він так і сидів, боячись потривожити її сон.
Через годину Діана уві сні тихо пішла в пункт В. На її обличчі застигла легка, як помах крил метелика, ангельська усмішка…
Розділ 65Вероніка поверталася зі свого рідного села останнім рейсом. Учора вранці їй подзвонила тітка Валя, мати Кіри, і сказала, що померла тітка Тоня.
– Як там Кіра? – спитала тітка Валя.
– Нормально, – відповіла Вероніка.
– Як нормально? Вона ходить?
– Що ви маєте на увазі?
– Я хотіла запитати, не страшний там у неї перелом ноги?
– Ні, не переживайте, усе буде нормально, – сказала Вероніка. Її пересмикнуло від неправди, але зараз був не час для пояснень.
– Як тепер вона буде справлятися? – схвильовано запитала жінка.
– Новий чоловік не зможе їй допомогти? – Вероніка не стрималася.
– Хто його знає, чи зможе, чи ні, – сказала тітка Валя якось сумно. – А ти приїдеш на похорон? Мені знадобилася б твоя допомога.
– Добре, я приїду сьогодні надвечір, – пообіцяла Вероніка, подумавши про те, що вже давно не була на могилах батьків, та й тітці Валі потрібна допомога.
Після похорону тітка Валя попросила Вероніку допомогти прибрати в будинку тітки Тоні. Вони зайнялися прибиранням. Жінка розповіла, що тітка Тоня переписала на них свій будинок, оскільки вони її доглядали та допомагали.
– Тепер ось треба продати будинок, – говорила тітка Валя, перебираючи речі в шафах. – А кому він потрібний? Будинок старенький, та й хто зараз у селі залишився? Це хіба що молода пара не захоче жити з батьками та купить задешево, як тимчасове житло.
– Може, хтось міський придбає для відпочинку влітку, – сказала Вероніка, перебираючи в письмовому столі папери й документи. – Зараз багато купують будиночки в селах замість звичних дачних.
Тітка Валя нарікала на здоров’я, на труднощі сільського життя, але Вероніка її вже не чула. На самому дні шухляди столу, під простеленою старою газетою, вона знайшла пожовклий конверт без марки. «Вероніці В.» – було написано на запечатаному конверті. Вона кинула погляд у бік мами Кіри – та була зайнята перекладанням постільної білизни. Вероніка розкрила конверт і відразу зрозуміла, що лист написала Уля й адресувала їй.
«Люба моя сестричко Веронічко! – прочитала Вероніка. – Нічого, що я тебе так називаю? Може бути, ти мене такою не вважаєш, але я тебе люблю, як рідну сестричку. Не знаю, коли ти знайдеш і прочитаєш цей лист. Я сподіваюся, що в мене все буде добре і я зможу його спалити. Пишу про всяк випадок, мало що…
Моя мати передала мені спадкову хворобу серця, я не надавала цьому великого значення, просто жила – і все. Після її смерті я приїхала до тітки Тоні. Тут я зустріла тебе і своє перше кохання. Я шалено закохалася в нього з першого погляду. Його неможливо було не любити, і я пірнула в це почуття з головою, навіть не вірячи в таке щастя. Весь мій світ вміщався в ньому, але я не знала, що була для нього такою ж, як і всі інші. Кажуть, кохання сліпе. Це так. Я не помічала того, що мною користуються, а не кохають. Будучи вагітною, я застала його з іншою дівчиною, а він вдав, що мене не знає. Я була розбита, принижена, розтоптана, але в мені жило нове життя. Відтоді ми перестали зустрічатися. Згодом я випадково зустріла його на вулиці і вже збиралася сповістити, що в нас буде дитина. Він чудово бачив мій круглий живіт, але вдав, що мене не знає. І тоді я дала собі слово, що народжу дитину для себе і їй не потрібний такий батько. Я боялася йти до лікарів, щоб не почути від них страшні слова про те, що через свою хворобу не можу народжувати. Я вірила в те, що зможу і народити, і відчути радість материнства, і поставити дитину на ноги. І тільки в останні місяці, коли вже погано почувалася, мені стало страшно. Я злякалася, що моя дитина може залишитися сиротою. Запитаєш, чому я не сказала про це батькові дитини? Упевнена, що він не прийме її як свою.
Останнім часом мене здолали страшні думки. Тому я прошу тебе, Вероніко, подбай про мою дитину, якщо зі мною щось трапиться. Я не прошу тебе стати їй матір’ю, але вона повинна знати, що в неї хоч хтось є в цьому великому світі.
Якщо мені не судилося виховати свою дитину, то розкажи їй про мене, коли вона стане дорослою. Не хочу, щоб вона (чи він) думала, що я недолуга й народила невідомо від кого. Скажи моїй дитині, що я дуже любила її батька. Батька дитини ти прекрасно знаєш – це Захар, який відкрив у нашому селі швейну фабрику…»
Вероніка була приголомшена. Вона не стала дочитувати листа, засунула його в кишеню.
– Тьотю Валю, – сказала вона. – Вибачте, але мені треба терміново виїхати.
– Що сталося? – запитала здивована жінка.
– Я все вам поясню, але не зараз, потім, – сказала Вероніка й заспішила…
Щойно приїхавши додому, набрала номер Захара.
– Вероніко?! – здивувався він, почувши її голос. – Ти?
– Я. У мене для тебе є новина, – сказала вона. – Швидко пришли автівку за мною на вокзал.
Захар був здивований поведінкою Вероніки. Раніше вона відсилала його куди подалі, а тут сама подзвонила, приїхала, увійшла в будинок і сіла за стіл навпроти його.
– Ти пам’ятаєш Уляну з мого села? – запитала вона й уважно подивилася йому в очі.
– Яку Уляну?
– Сидоренко, з якою ти зустрічався, коли шив свої джинси.
– Сидоренко? Поширене прізвище. Може, і знаю. Хіба я