Помилка - Світлана Талан
– Знаєш, мамо, в один із найважчих днів я звернувся до Бога і сказав: «Господи, врятуй мене, допоможи мені, не дай згинути! Коли я позбудуся «цвяха» у свідомості, почну допомагати іншим людям». Можливо, тому Бог дав мені другий шанс?
– Не знаю, – сказала Вероніка. – Ти дотримав свого слова?
– Так, звичайно! Зараз проходить реабілітацію мій знайомий, я йому допомагаю, – сказав Микита. – Його звуть Ян.
– Тобі, як я розумію, потрібні гроші на лікування? Що з тобою? – запитала насторожено Вероніка. Від її досвідченого погляду не приховалося те, що син тяжко хворий. Можливо, навіть уже стоїть на порозі вічності.
– Я колов собі всяку гидоту.
– Пам’ятаю.
– У мене цироз печінки, спричинений гепатитом. Мені потрібна пересадка печінки, і я прошу тебе стати донором, – промовив Микита на одному подиху.
Слова сина шокували Вероніку, вона почула, як земля захиталася під її ногами. Жахливе усвідомлення неминучості обухом вдарило по свідомості, але вона зуміла зберегти вдаваний спокій.
– Мамо, – продовжив Микита, – можливо, ти мені не віриш, ти маєш на це право, але я назавжди порвав із минулим. Лише зараз я зрозумів, що до життя потрібно ставитися обережно, щоб ненароком не розбити, бо склеїти зруйноване неможливо. Зараз, перед лицем смерті, я зрозумів, у чому сенс життя. Я не можу так просто піти, не спокутувавши свої гріхи. Я дав слово Богу допомагати іншим, таким, яким був я. І я повинен жити, щоб урятувати інших.
– Я зараз прийду, – сказала вона і швидко вийшла з палати. Колись син вийняв у неї душу, але зараз він став зовсім іншим. Він казав правду – сумнівів не залишалося. І хай би як вона викреслювала Микиту зі свого життя, материнство викреслити неможливо. Виходячи з палати, вона знала вже, що буде робити, хвилювало одне – не спізнитися.
Вероніка мала зробити дзвінок чоловікові, чия квартира була по сусідству з помешканням Неллі Сергіївни.
– Я згодна продати вам квартиру, – сказала вона чоловікові, який не раз звертався до неї з таким проханням, – тільки мені потрібні гроші сьогодні ж.
– Квартира запущена, там потрібен капітальний ремонт, – почав нити сусід.
– Або зараз же гроші, або я її продам через агентство.
– Добре, я її купую, – сказав чоловік.
Вероніка рішуче увійшла в палату до сина, відкрито подивилася в його очі, сповнені одночасно і запитання, і надії.
– «Я подарую тобі життя», – сказала вона, ледь усміхнувшись. – Так, здається, ти назвав свою книгу?
Вероніку й Микиту в аеропорту зустрічав цілий натовп. Захар Єфремович з Аліною й Тимуром чекали їх біля машини «швидкої допомоги». Ден нервово походжав навколо своєї автівки. Вероніку вони побачили схудлою, блідішою, ніж звичайно, але вона виглядала щасливою. Микита обвів очима всіх і радісно сказав:
– Нарешті вдома!
Чоловіки допомогли Вероніці та Микиті сісти у «швидку», і вже через годину всі були у квартирі Вероніки.
– Нічого, мої любі, – метушився Ден. – Будинок я майже добудував, через місяць покинемо галасливе місто й оселимося неподалік. Там свіже повітря, ліс, грибочки-ягідки, шашличок, річка – краса! І ви там швидше підете на поправку.
– Мені за будь-яку ціну потрібно до вересня прийти в норму, – сказав Микита. – Я відновлюся в інституті і знову піду вчитися.
– Будете всі приїжджати до нас у гості за місто, – продовжував збуджений Ден, звертаючись до гостей.
– Навряд чи, – тихо мовила Аліна.
– Це ж чому? – запитала Вероніка.
– Я залишив свій дім Тимуру, – пояснив Захар.
– І готель, – додав Тимур. – Я його одразу перейменував, назвав «Діана».
– А решту нерухомості я продав, щоб виїхати звідси й почати нове життя поруч із моєю Аліною.
– А як ваш син? – поцікавилася Вероніка в Аліни.
– У жовтні повеземо його на операцію до Німеччини, – відповіла та.
У двері подзвонили, і Ден побіг відчиняти.
– Це до тебе, – кивнув він Вероніці.
Вероніка, спираючись руками об стіну, пройшла в коридор. Біля вхідних дверей стояла Кіра.
– Здрастуй, – сказала Кіра тихо. – Напевно, мені давно треба було плюнути на все, забути свої образи й прийти до тебе, порозумітися, – почала Кіра плутано й схвильовано. – Я рада, що у вас усе добре, справді рада. Вероніко, я хотіла в тебе попросити вибачення за те, що у важку хвилину не була з тобою. Можливо, усе могло бути інакше…
– Кіро, що тобі потрібно? – спокійно запитала Вероніка.
– Я хотіла сказати, що ти даремно подумала, ніби я зустрічаюся з Назаром, а я за це на тебе образилася.
– Даремно?
– Так. Насправді я не така, як намагалася показати.
– Це я вже зрозуміла.
– Я хотіла виглядати сучасною діловою й самодостатньою жінкою, шукала принца, красивого й багатого. А насправді, як виявилося, кохала все життя одного чоловіка. Від нього народила Наталю, але все не хотіла сама собі зізнатися в тому, що мені потрібен тільки він, – схвильовано закінчила Кіра й додала: – І ця людина – не Назар.
Кіра відчинила двері. На сходовому майданчику стояв чоловік, спираючись на милиці. Однієї ноги в нього не було взагалі, а інша закінчувалася протезом.
– Проходьте до нас, – сказала йому Вероніка, – ми тут із подругою поговорили і з’ясували, що обидві помилялися. Як добре, що все стало на свої місця!
– Прийшов час прощення, – радісно сказала Кіра, узяла під руку чоловіка, з надією, теплом і любов’ю подивилася йому в очі.
Оглавление По той бік… нашого життя Від автораПрописні істини та їх спростування Пролог Частина перша Розділ 11990 рік Розділ 2 Розділ 3 Розділ 4 Розділ 5 Розділ 6 Розділ 7 Розділ 8 Розділ 9 Розділ 10 Розділ 11 Розділ 12 Розділ 13 Розділ 14 Розділ 15 Розділ 16 Частина друга Розділ 17Наш час Розділ 18 Розділ 19 Розділ 20 Розділ 21 Розділ 22 Розділ 23 Розділ 24 Розділ 25 Розділ 26 Розділ 27 Розділ 28 Розділ 29 Розділ 30 Розділ 31 Розділ 32 Частина третя Розділ 33 Розділ 34 Розділ 35 Розділ 36 Розділ 37 Розділ 38 Розділ 39 Розділ 40 Розділ 41
