Помилка - Світлана Талан
Єдиною радістю в житті Микити були дзвінки від Діани. Щоранку вона надсилала йому СМС «З добрим ранком, коханий!». Це нехитре коротеньке повідомлення лягало бальзамом на душу, вливало в нього струмінь оптимізму. Микита пожвавлювався, ішов на заняття, але через пару годин знову впадав у глибоку депресію. Світ здавався порожнім і сірим, ніщо не радувало, навпаки, дратувало. Він не міг спокійно дивитися на викладачів, його дратували дурні жарти однокурсників, їжа в їдальні була несмачною, прісною й смерділа. Він ішов із занять і повертався додому. Хотілося спати, але ніяк не міг заснути. Коли в животі починало бурчати, вирушав на кухню, що-небудь жував без апетиту, його нудило, він часто блював і знову замикався у своїй кімнаті.
Постійно думав про наркотики. Хай що він робив, бажання вколотися не полишало його ні на мить. У мозок немов хтось вбив цвях, який нагадував про себе щосекунди не болем, а бажанням прийняти дозу. Хотілося витягнути цей цвях, який шкодив, отруював його існування, перетворивши життя на суцільне жахіття. Він був як скабка, яка дратує й заважає, хоча й не завдає особливого болю, але позбутися її неможливо. Він намагався думати про щось інше, але від цього «цвях» лише дужче давався взнаки. Микита себе ненавидів, і від цього ставало ще більш нудно. Він не писав свою книгу. Як можна щось вигадати, якщо в голові цілковита порожнеча, заповнена одним бажанням?
Увечері дзвонила Діана. Її голос наповнював теплом душу Микити, яка знемагала та страждала. Хотілося чути його завжди, усе життя, але вже за пару хвилин підсвідомість нагадувала: «Доза». Він розмовляв із Діаною, а цей нестерпний, настирний «цвях» пульсував бажанням у мозку. Микиті здавалося, що він не витримає такого випробування. Легше викинутися у вікно: кілька секунд нестерпного болю – і ніякого «цвяха» і його бажання. Але він згадував про Діану, думав про її ніжні тонкі руки, згадував очі, у яких можна було потонути, – і вона, боязка, несмілива, як перший весняний теплий і легкий дощ, утримувала його в цьому світі. Йому потрібно було позбутися згубного бажання, а сам він не міг упоратися.
Коли Микита зателефонував Яну й запропонував піти на лікування в лікарню, той, на подив, одразу погодився.
– Я йду лікуватися у відділення, – сказав Микита матері, – але за однієї умови.
– І яка ж умова? – запитала Вероніка. Вона вже майже заспокоїлася, коли син удома переніс ломку й перестав зникати ночами.
– Не заважай мені, не приходь ні до мене, ні до лікарів, я сам упораюся.
– Добре, якщо ти так хочеш, – сказала вона. – Тільки пообіцяй мені дзвонити.
У палаті були такі, як вони, наркозалежні, тому Ян і Микита не відчували незручності. Вони обидва прийшли до лікарні з надією…
Діана чомусь перестала відповідати на дзвінки. Уранці вона, як зазвичай, прислала Микиті СМС-повідомлення, а ввечері не зателефонувала. Він не міг знайти собі місця. Пішов до медсестри й попросив заспокійливе. Микита набирав номер Діани цілий вечір, але в неї був вимкнений телефон. Цілу ніч він не стулив очей, намагаючись їй додзвонитися. Уранці лікар застав його за цим же заняттям.
– Ви знали, що у вас гепатит? – запитав лікар.
– Здогадувався, – відповів неуважно й байдуже Микита. Скажи йому зараз, що в нього найважче й невиліковне захворювання, він відреагував би так само.
– Я призначу вам лікування.
Лікар говорив щось іще, але до свідомості Микити його слова не доходили. Йому потрібно було терміново дізнатися, де Діана, чому вона мовчить і що з нею трапилося. Він не мав номера телефону Тимура, той нікому його не давав, але тільки брат Діани міг знати, де вона. Коли лікар пішов, Микита заметушився й почав збиратися.
– Ти куди? – запитав Ян, який після перенесеної ломки майже постійно лежав у ліжку.
– Скоро повернуся, – сказав Микита. – Прикрий мене в разі чого.
Тимура в клубі не було, Сеня сказав, що він прийде на роботу десь о другій дня. Микита пішов погуляти містом. Зривався сніг, дув пронизливий холодний вітер і обпікав обличчя. Микита підняв комір курточки, засунув руки в кишені, але це не врятувало від холоду, який пробирав до кісток. На Микиті була осіння легка курточка, бо зимової взагалі не було. Чи знає про це мати? Напевно, варто зізнатися їй у тому, що він обміняв свою теплу куртку на «фен».
Між двома кіосками на автобусній зупинці Микита знайшов захищене від вітру місце. Він дістав із кишені телефон і вкотре набрав номер Діани, але її мобільний досі був вимкнений. Знову і знову натискав кнопку виклику, сподіваючись почути ангельський голос. Незабаром телефон розрядився, і Микита так голосно і брудно вилаявся, що люди на зупинці подивилися в його бік із побоюванням і відійшли подалі. Нікому до нього не було діла. У кожного свої проблеми, мрії, цілі, а в нього одна – доза… І все-таки куди зникла Діана?
Микита кивком голови відкликав Тимура вбік.
– Де Діана? – запитав Микита.
– А ти не знаєш?
– Знаю, що вона поїхала на пару тижнів у справах. Учора її телефон перестав відповідати. Це ти її накрутив проти мене? – прошипів Микита, наступаючи на Тимура.
– Ні, це ти її десь заховав, – сказав крізь зуби Тимур. – Чортів наркоман!
– Усе! Досить! – Микита, важко дихаючи, підняв руки вгору й відступив. – Давай поговоримо по-чоловічому. Так, я сволота, я наркоман і визнаю, що не гідний навіть однієї волосинки з її голови. Але я хочу змінитися, стати нормальною людиною, тому сам пішов на лікування.
– Таких, як ти, треба відстрілювати, а не лікувати! – сказав Тимур, блиснувши очима.
– Можливо, але зараз мова не про те. Мене цікавить, де Діана.
