Син сонця - Мирослава Горностаєва

— Дгарма не завжди обороняє, - прошепотів воїн, — хоча я все життя намагався захищати справедливість!

Лати ледве тримались на пошкоджених ременях. Врешті, один з ременів луснув, і Карна був змушений скинути свій останній захист. На очах у воїна виступили сльози безсилого гніву. Він зістрибнув на землю і почав витягати колесо з болота.

А ворог наближався. Шалья крикнув:

— Він мусить відвернути, Карно, такий закон двобою! Вивільняй колісницю!

— Тримай міцніше віжки, суто! — буркнув Карна й підважив колесо. Шалья вдарив по конях, і повіз трохи посунувся вперед. Вайкартана підвів лице, збіліле від болю і напруги і побачив, що Крішна зупинив коней неподалік. Якраз на відстані пострілу.

— Ну що, нескорений! — гукнув Темноликий, усміхаючись, — тяжко?

— Арджуно! — озвався Карна, пропустивши повз вуха насмішку, — я вірю, що ти виконаєш заповіді кшатріїв, бо кому ж їх і виконувати як не тобі! Не гідно ратгіна убивати того, хто під час двобою опинився на землі через зламану колісницю! Стривай-но, я витягну колесо, і ми продовжимо бій!

— Гаразд, Радгеє! — почувся хрипкий голос Арджуни, — я знаю закони незгірше за тебе! Розвертай колісницю, Васудево!

— Пхальгуно! — вигукнув Крішна, — не витрачай даремно часу! Вбий його, поки він не має змоги боронитись! Згадай всі його злочини, та злочини його друзів!

Карна подивився на Темноликого, здвигнув плечима, обернувся до своєї колісниці і взявся руками за застрягле колесо. Він чув, як Крішна нагадує Арджуні про поневіряння Пандавів, в яких був повинен Дурьйодгана. Друг Дурьйодгана… Ненька вірно говорила колись, що дружба ця погубить " її Васушену»… Карна підважив повіз, відчуваючи, як коні, принаглені Шальєю, тягнуть з усієї сили. Лук з сагайдаком сповзли на підніжку…

— Згадай, як він насміявся над Драупаді! — гукнув Крішна до Арджуни, — чи ти й про це забув, сину Кунті?! Стріляй же!

Арджуна спустив тятиву…

Далеко в Гастінапурі стара Радга, що дивилась у бік Курукшетри, шепочучи молитви, раптом крикнула на весь голос:

— Моє ти сонечко! І зомліла…

Карна поволі обернувся. Ноги не слухались його, і він сповз на підніжку колісниці. Лук, його лук з наготованою стрілою опинився у нього під руками, і Карна схопив " Віджаю " й вистрелив у відповідь.

Та сила вже покидала його, і стріла, що мала бути смертоносною, пробила лати Арджуни, торкнулась грудей та не принесла загибелі.

— Брате мій…, - сказав Карна виразно, — вороже мій!

— Добий! — вигукнув Крішна, і друга стріла вп'ялася у груди Карні, розколовши дерев'яний оберіг.

Полем струсонув кінський тупіт. З гиканням і свистом йшла в останню відчайдушну атаку кіннота саків, і Крішна розвернув колісницю назустріч новому ворогу.

Шалья, котрий заціпенів на місці візничого, зіскочив тоді на землю і кинувся до свого ратгіна.

Князь мадрів одразу ж зрозумів, що жити Карні лишились лічені хвилини. Перша стріла Пхальгуни застрягла в хребті у Вайкартани, друга ж пошкодила легені, і кривава піна виступила на вустах умирущого.

Шалья сів на землю і притулив до себе гинучого напарника. Карна розплющив очі, в яких плавились гнів, зневага і біль.

— Радій, Шальє! — вимовив, — тигр переміг шакала!

Шалья заплакав. Сльози спливали по запилюженому обличчі князя мадрів, лишаючи на ньому світлі доріжки. Карна поволі підняв руку. Пальці обхопили стрілу і намацали дерев'яні уламки від аріянської обереги.

— Не вберіг ти мене, — прошепотів ратгін, — дивний птах з далекого краю… Мабуть від підлости не існує оберегів…

— Пробач, Карно! — видихнув Шалья, — пробач, ратгіне! Пробач!

— Шальє! — озвався Карна крізь біль, — аби ти усе оте наговорив мені в шатрі у Дурьйодгани, я пробачив би тобі… зараз… Але ти зрадив мене, Шальє, зрадив ще до битви, а зради я не пробачаю, бо сам ніколи й нікого не зраджував!

Шалья опустив голову. Тіло Карни вигнулося дугою у смертній муці, а погляд почав тьмяніти.

— Ненько ж моя мила, — вимовив умирущий, і Шалья пізнав слова пісеньки, яку частенько співали перед боєм сути, — ненько ж моя сива… Що з тобою буде, як мене не буде…

Кров спливала зі смертельних ран, і з нею скрапувало на землю життя воїна. Шалья, вбитий горем і ганьбою, понуро чекав кінця.

— Шальє, - знову притомно озвався Карна, — бери коня і рятуйся! Вони повернуться! Навіщо залишати в живих свідка… такого двобою!

— Арджуна не…, - почав Шалья і затнувся.

— Не вб'є беззбройного? — спитав Карна зі страшним усміхом, — ні, Шальє?

— Ка-арно…, - прошепотів Шалья, та ратгін вже знову почав марити.

— Сніги холодні, - вимовив, — вода застигає у ріках… Та промені Сур'ї розбивають кригу. І прилітають лілеки…

— Карно, — покликав Шалья, — де ти, Карно?

Очі воїна раптом спалахнули давнім живим вогнем.

— Шальє! — сказав він тим голосом, яким віддавав команди у битві, - де зараз сонце?

— Вже заходить! — мовив князь мадрів.

— Темрява вкриває світ, — озвався Карна, важко дихаючи, — темрява… Надходять погибельні віки… Поверни ж мене… до світла!

Шалья обернув умирущого так, щоб той міг бачити сонячний диск. Багряне вже світило зависло над обрієм, і Карна простягнув до нього руки.

— Батьку мій, Сур'я Світлоликий! Прийми ж свого сина! Світло… візьме мене! Небо освітив багряний сполох. Ще один…

— Шальє! — вимовив Карна, — я вмираю нескореним! Так і передай Темноликому!

— Скажу…, - прошепотів Шалья, — скажу…

Руки Карни безсило впали, а голова схилилась набік.

На лик сонця поволі наповзала тінь. І раптом сяючий спалах освітив темніюче небо і зник у безкрайньому Всесвіті.

Шалья поволі підвівся, вклав зручніше тіло загиблого і накрив лице Карни посіченим стрілами стягом Ангу. Потім випряг коней з застиглої колісниці, сів верхи на одного з них і помчав полем просто в криваве проміння