Син сонця - Мирослава Горностаєва

Коли Арджуна вийшов з шатра, то все ще відчував у душі жахливе спустошення. Може старший брат і пробачив йому, але Пхальгуна все ще не міг забути образливих слів та звинувачення у боягузтві. Йому і жаль було зраненого родича, і в той же час він розумів, що обурення його не могло не вилитись назовні.

Воїн притулився до борту колісниці в очікуванні, доки Крішна обдивиться упряж. Між дошками застрягла важка стріла, випущена, очевидячки, з дальнобійного лука. Такого як " Ґандіва». Стріла Карни, можливо…

«Він же міг убити Юдгіштгіру, але чомусь пощадив його… І Бгімасену теж… А Накула з Сагадевою і досі очей не можуть підвести від сорому, особливо бідолашний Накула, якому цей буревій в образі людини начепив на шию лука! Навмисне, чи що, він знущається з нас? Зганьбити хоче, абощо… Та ні, це не схоже на Карну… Але тоді — чому?»

Арджуна раптом згадав останні переговори і дивний вираз на обличчі ворога. Приязнь навпіл з болісним жалем… Чи це йому здалося?

«Я бачив пані Кунті, - почув він голос Карни, — така мила жінка…» Але Кунтідеві не могла навіть чути імені Вайкартани… Чому горда княгиня раптом вирішила зустрітись з сином сути? Про що просити його?

«Вона сказала, — знову згадав Арджуна, — що ми з тобою були б чудовою парою воїнів… Як Рама і Лакшмана, князі Айодгї… Брате мій, вороже мій…»

Ні, останніх слів Карна не казав ніколи. Але чому здається, наче він таки промовив їх, тільки не вголос?

«А як би добре було мати такого брата! — прийшла раптом Арджуні до голови чудернацька думка, — він не програв би в кості ні своєї ні моєї волі! Він не погодився б на нечесний вчинок навіть задля перемоги! Що ми зробили з Дідом Куру?! А Дроначар'я, котрий вчив мене натягати лука, чи не віднайде мене колись його мстивий дух?! Як я міг сказати йому: " Присягаю…»? Виграємо ми, чи програємо, але я ніколи не насмілюся глянути в очі Ашваттгаману! І не тільки йому… О, Боги, чим я тепер кращий за того ж Дурьйодгану?! І чи мені відновлювати справедливість? "

Арджуна підвів голову і позирнув на Темноликого, котрий пильно займався кіньми.

«Кинути б усе, — подумав знову, — та й простягнути Карні руку серед битви… Сказати: «Присягнув — убивай, тільки що нам-то ділити?! Нехай б'ються Юдгіштгіра з Дурьйодганою за землі та багатство! Хоробрим вистачить і землі і звитяг! Ходімо, мій вороже, Бгаратаварша велика, і ми завоюємо її по саму Ланку! Як Рама і Лакшмана, князі Айодг’ї!»

— Я ж уже розмовляв з тобою, Арджуно, — озвався раптом Крішна, і Пхальгуна здригнувся від несподіванки, — про те, що ти — переможець, а вороги твої уже мертві. Твоя велика битва — велика шахова гра, де фігури рухаються лише з моєї ласки. Ми тільки вивільняємо дух від кайданів плоті. Мене й тебе, друже, прислано до цього світу, аби вирівняти порушену дгарму!

«Так, він про це говорив, — подумав Арджуна, відчуваючи, як до серця підступає колишній розпач, — Перед самою битвою, коли мій розум і серце були у владі печалі… Справді, Дурьйодгана — злочинець, а Дугшасана — негідник, та решта Кауравів не зробила нам нічого лихого! Тим більше — Дід Куру, або Дроначар'я, котрий звав мене сином, любішим за Ашваттгамана… Крішна, мій друг, мій порадник, не дав мені тоді відмовитись від битви, показав дива, які мій розум і досі не в змозі осягнути, нагадав про обов'язки кшатріїв… Я повірив йому… Повірив, що його вустами сам Вішну говорить зі мною! Але обов'язки кшатріїв треба або виконувати всі, або не виконувати жодного! А ми нині виконуємо лише ті з них, що вигідні нам! Шахова гра, так, але фігури на дошці спливають справжньою кров'ю! І є одна фігура, що не кориться гравцеві — Карна, Син Сонця, Карна, який так схожий на мене… Може тому я й намагаюсь вийти з гри, та не кваплю вирішальний поєдинок, що не хочу стріляти… у власну совість!»

— Ти занадто прив'язаний до того, що ззовні, Арджуно, — лагідно сказав Крішна, — і цей недосконалий світ, і ти, і твій Карна, і всі ваші закони лише мана, ілюзія! Я прийшов сюди, аби випробовувати вас і дати спокій Вічности тим, хто вірний мені. Ти відданий мені, Арджуно, колись тебе назвуть Великим Відданим, і ти осягнеш вічну мрію людини — спокій, а Карна… Повір мені, друже, страшно бути нескореним духом, бо такі люди завжди відроджуються для безнадійної битви останнього воїна біля гинучої корогви!

" Як він може знати, про що я думаю?» — вже вкотре здивувався Арджуна, але тут Темноликий поклав йому на плече руку і пильно подивився в очі.

— Я полегшу твій вибір. — сказав урочисто, — іди і бийся, Арджуно! Боги на твоєму боці, і ти виграєш двобій!

Спокій розлився у душі Пхальгуни, темний неземний спокій. Все одразу стало ясним і зрозумілим, а колишні вагання — чимось далеким і незначним. На колісницю ступила зовсім інша людина і твердо стиснула зброю.

" Він, або я! Вперед! "

Крішна усміхнувся і став на місце колісничого. Повіз рушив туди, де шаленіла битва. Арджуна зосереджено перевіряв зброю, а Темноликий задоволено думав, що у жодному з світів він не провадив кращої гри.

" Одна фігура, що не кориться гравцеві… Але тобі, нескорений, не сплутати моїх планів… Твій брат, Вайкартано, у моїй владі, а лише він може здолати тебе… Та й то з моєю поміччю… Вертайся до свого батька, Сину Сонця, таким як ти не місце на дошці, за якою грають Боги… "

— Онде стяг з Хануманом! — крикнув до Карни князь мадрів, — це твій бій, о Карно, бо нема іншого воїна, який був би рівним Пхальгуні! Дивись, він розгубив своїх охоронців, спини ж Пандава, о Карно, здолай його! Всі Куру зібралися нині біля тебе, як біля останнього стягу!

— Отепер, Шальє, - засміявся Карна, — ти знову кшатрій і вже не боїшся Арджуни! Та тільки не