Син сонця - Мирослава Горностаєва
— Що ти задумав, Драуні? — спитав хрипко Дурьйодгана.
— Зараз переможці мирно сплять, — мовив Ашваттгаман, — вони навіть не виставили варти! Я згуртую вцілілих воїнів, і ми знищимо їх, як сови знищують сплячих ворон!
— Що ти говориш, небоже! — вигукнув Кріпа, та Ашваттгаман продовжив пристрасно:
— Шляхетні Пандави на кожному кроці плямують себе підлістю і безчестям! Та вони — переможці, і їм кричать " славу»! Немає більше в Бгаратаварші кшатріїв, усі вони полягли в бою, а ті, хто залишився, не варті зватися воїнами! На тисячі шматків розлетілась дгарма, і розбили її Пандави з Крішною! Згадайте-но, Кріпо, як загинув мій батько! А Бгішма? А Карна? Син Сонця лежить непохованим на полі бою, і в спині у нього стріла, а він же ніколи не тікав від ворога! А подивіться на Дурьйодгану! Його муки розривають мені душу! Коли таке бувало, аби арії кидали пораненого, хоч би і ворога, на поталу хижим звірам! Ніщо не змусить мене відмовитись від задуманого!
- Іди, Ашваттгамане! — прошепотів Дурьйодгана, — Іди і зроби це! Але Сатьясену я не пущу з вами, в пам'ять його батька. Карна не допустив би вбивства сплячих і безборонних… Ах Карна… Карна… Загинув останній кшатрій, добий же, Драуні, тих, хто зганьбив ім'я воїна!
І рушив син Дрони на страшну справу, а Сатьясена залишився доглядати пораненого, довкола якого кружляла смерть.
А перед ранком почувся гуркіт колісниць — то повернулись троє воїнів. Дурьйодгана метався у передсмертному маренні і вже нікого не пізнавав. Став на коліна тоді Ашваттгаман і втер кров з чола Дурьйодгани.
— Ганьба Крішні та Арджуні! — озвався, — тебе убив, о князю, безчесний ворог! Та душа твоя піде до чертогів, де спочивають відважні! Вітай же свого навчителя, і скажи йому, що я вбив Дгріштад'юмну! Обніми Карну, але не говори Вайкартані про мій вчинок! Пандавів з Крішною не було у таборі, і лише це їх врятувало, та мертві князі матсьїв і панчалів, і немає більше синів у Драупаді! Всіх їх, і ще двох синів Арджуни від інших жон ми перерізали у їхніх наметах під час сну!
— Я почув тебе, двічінароджений! — прошепотів раптом притомно Дурьйодгана, — і вмираю відомщеним! Прощавайте друзі мої вірні! Рятуйся, Сатьясено! А ви, троє, втікайте в гори від помсти Пандавів, і хай щастя не покине вас!
І з цими словами князь Гастінапуру пішов шукати Карну в позасвітті, а Сатьясена з обома візничими вирішили пробиратися у місто, бо їх непокоїла доля Радги і Адгіратги.
А потім на поле Куру прийшли жінки…
Радга, дружина Адгігіратги, вже кілька днів знала, що її Васушена мертвий. Стріли, що вбили Карну, наче незримо пройшли крізь її тіло — настільки міцним був зв'язок матері з сином. І жінка почала готуватися до похорону.
Вона продала свої прикраси, що їх дарував їй син щедрою рукою і цього якраз вистачило на дрова для п'яти вогнищ та на все необхідне для поховання.
Слуги-анги, яким вдалося врятуватися з табору, супроводжували матір Карни в її страшних пошуках. Першим вони знайшли Раму, якого Радга пізнала лише по одежі — гаптованій сорочці, що її подарувала перед битвою старшому онуку. Жінка довго дивилася на тіло і згадувала прекрасне лице Рами, що був так схожий на батька. А поруч голосила зовсім юна жінка шляхетного роду, з-під жалобного сарі якої випинався високий живіт майбутньої матері. Вона припадала до тіла, що лежало поруч з тілом Рами і вигукувала ім'я Абгіманью.
— Абгіманью — то син Арджуни…, - прошепотів Адгіратга, сам трохи не плачучи.
— А у Рами не було жони, — вимовила Радга, — пішла, отже, в землю кров Сина Сонця…
І Радга знову блукала по полю, заглядаючи мертвим в обличчя…
Вона знайшла тіло Сушени, і анги віднесли його до місця поховання. Знайшла і Врішасену, що так і лежав у розбитій колісниці зі стрілою Арджуни в грудях. Та ніде не було ні Карни, ні Сатьясени, а сонце вже хилилося донизу.
— О, великий Сур'я! — молитовно мовила Радга, — вкажи нам дорогу, аби дитя твоє не лежало непохованим на цьому страшному полі!
Осторонь від куп мерців щось зблиснуло… Ще…
— Сур'я вказує нам шлях! — мовила жінка, — ходімо, Адгіратго!
Вони дійсно знайшли того, кого шукали. Карна загинув осторонь від битви, і тому мародери не торкнулись тіла, а зблискувала золота прикраса на шиї у мертвого.
їх син лежав біля своєї колісниці прекрасний, як за життя. Тлін не торкнувся його обличчя. Білий з золотом стяг Ангу сповз набік і побагрянів від крови. Радга присіла поруч і обняла непорушне тіло.
— Моє ти сонечко! — прошепотіла, — чи кликав ти мене в останню хвилину?
— Радго! — озвався її чоловік, — йому стріляли в спину!
— Мій син ніколи б не повернувся до ворога спиною! — різко мовила Радга.
— Дивись-но, жінко! Його колісниця зав'язла в болоті! Він, мабуть, зійшов її направити, і…
— Отак його, отже, перемогли! — вирвалося у Радга, — аякже, весь Гастінапур нині патякає про звитягу Арджуни! Я, стара баба, і то знаю, що це — проти законів двобою! Чи мало розповідав мені син про закони кшатріїв? Будьте ж ви прокляті, шляхетні покидьки! Мій син хоч і одної крови з вами, та не одної вдачі!
Анги зробили ноші зі списів і вклали на них тіло Карни. Стрілу з грудей сина вийняв Адгіратга, а зі спини смертоносну зброю витягти не вдалося, і сута, плачучи, обламав стрілу біля самого тіла. Радга прикрила воїна окривавленим стягом Ангу.
Жалобна процесія посувалася повільно. Радга йшла поруч з ношами, стиснувши вуста. Назустріч їм дибало якихось троє чоловіків, пошарпаних, закривавлених. В одного не було правиці, а страшний обрубок замотано якимось ганчір'ям.
Трійця зупинилась, пропускаючи ноші.
— Кого ховаєте, ненько? — лагідно спитав однорукий.
— Карна Вайкартана йде в останню дорогу! — відповіла Радга, і троє воїнів земно
