Син сонця - Мирослава Горностаєва
— Він врятував нас від слонів Гхатоткачі!
— Він один рушив на панчалів, і всі тоді побігли за його колісницею!
— Він називав нас своїми дітьми!
— Аби він не загинув, ми перемогли б! Напевне! — вигукнув однорукий піхотинець.
— Я знаю, синочки, — зітхнула Радга, — проведете його?
— А можна…, - завагався однорукий, — пані княгине, ми звичайні собі вояки…
— Я не княгиня, а дружина сути, — сказала Радга, — а ось мій чоловік, колісничний. Ви, синочки, мабуть не з Гастінапуру, бо тут усі знають, що князь Ангу наш син.
— Я — тригарт, — сказав однорукий, — кшатрій з війська князя Шашувармана. А ось ці двоє — найманці з ровти князя Крітавармана. Ми, дійсно, нетутешні і дивно було нам, що Карну з Ангу люди звали сином сути. Та його відвага була вища за його походження. З вашого дозволу, вельмишановна, ми хотіли б провести останнім шляхом людину, доблесть якої бачили на власні очі.
Їм траплялись назустріч заплакані жінки і такі ж жалобні процесії. Раптом Радга здригнулась: просто на дорозі стояв паланкін княгині Ґандгарі, а стара мати Кауравів, що втратила всіх своїх синів, дивилась застиглим поглядом на поле Куру. її поштиво підтримував під лікоть вродливий юнак, зодітий у жовте, і дивною була та врода, що нагадувала небо перед грозою.
— О, Крішно! — сказала Ґандгарі, - дивись же на справу рук своїх! Немає більше Кауравів, і не зосталось дітей у Пандавів! Рід Куру знищено до останку! Майже всі князі аріїв лежать на цьому полі, а простим воїнам немає й ліку! Будь же ти проклятий, володарю Двараки, за те, що підкидав хмизу у вогонь ворожнечі! Нехай загине і твій рід, як загинули мої сини і браття!
— Крішна…, - прошепотіла Радга, що заціпеніло слухала, — Джанардана…
— Кого ховаємо? — звернувся до неї Темноликий.
— Карна Вайкартана йде останнім шляхом, — через силу вимовила Радга.
— А, — всміхнувся володар Двараки, — що ж… До зустрічі, нескорений…
Радга затремтіла і подала носіям знак рушати. Крішна дивився їм услід та усміхався загадково і таємниче. Як завжди…
Біля наготованих стосів носії опустили ноші.
— Ну ось, — сказала Радга, — тепер зосталося тільки знайти Сатьясену…
— Бабуся Радга! — почувся знайомий голос.
Радга різко обернулась. Перед нею стояв Сатьясена, блідий і змарнілий, у скривавленій одежі. Його підтримував старий Чаті. Поруч спирався на саморобний костур Чатьякі, а йому за плече тримався Наль, якого Радга чудово знала.
— Ти живий, дитя моє! — кинулася Радга до Сатьясени, — Боги, ви таки милосердні, бо залишили мені останню втіху!
— Я привіз їх сюди, — сказав Чаті, - узяв колісницю з палацових стаєнь… Там зараз таке коїться — хай Боги боронять… Нема у Гастінапурі родини, де не було б полеглих… Самі шудри, здається, блукають містом. Думаю я, сусіди, що треба вам покинути це князівство. Ніколи арії не переслідували родичів переможених, але від цих… переможців всього можна очікувати! Пандави втратили усіх своїх синів, чи пощадять вони сина Карни?
— Напевне що ні, - мовила Радга, — Сатьясено, опісля похорону ми їдемо до Ангу і готуємось до оборони!
— Бабусю, — здивовано сказав Сатьясена, — чому ви говорите як воїн?
— Я була б кращим воїном, аніж деякі князі! — буркнула Радга, — але за якісь гріхи в минулих життях Боги зробили мене жінкою! Щоправда, вони ж подарували мені сина, ясного, наче сонце. Нині зайшло моє сонце, але тебе, Сатьясено, останній його промінь, я не дам убити!
Вдвох із Сатьясеною Радга приготувала Карну до похорону, вбрала його у блакитний шовк, що так личив синьоокому арію. Тепер очі Карни закрилися навіки, а на вустах застиг гордовитий усміх, з яким він відійшов у вічність.
Анги загорнули тіло у просочені мастями полотна і підняли на вершину стосу. Адгіратга мовив до Сатьясени:
— Мій онучку, оце я підібрав біля його колісниці… Лук, яким він дорожив, та меч — дарунки того брагмана, Парашурами…
Сатьясена погладив " Віджаю».
— Це треба покласти у вогнище, — сказав.
— Ні! — втрутилась Радга, — ми дамо йому і лук, і стріли! І меча дамо, аби не йшов безборонним у потойбіччя! Але таку зброю залишають дітям! Ти — спадкоємець, Сатьясено, і зброя аріїв належить тобі!
— Звідки ви це знаєте, бабусю? — здивовано спитав юнак.
— Я ж мати кшатрія! — зітхнула Радга, — та ще й якого! Чоловіченьку, — звернулась вона до Адгіратги, щось згадавши, — чи прийшов брагман, служитель Сур'ї, якого ти запросив провести обряд?
— Онде він, біля стосів, — мовив сута, — можна й починати, бо сонце вже низько…
— Постривайте! — пролунав раптом владний жіночий голос.
Лице Радги стало білішим від її сарі. Вона обернулась і побачила тендітну літню пані, теж зодіту в жалобу. За нею стояло п'ятеро воїнів, загледівши яких Сатьясена мимоволі схопився за меч.
— Навіщо ти прийшла сюди?! — вигукнула дружина сути і стисла руки у безсилому гніві, - навіщо привела сюди своїх синів?! Мало вони зневажали його, живого, тепер прийшли насміятися й над мертвим?
— Мій молодший син убив мого старшого сина! — ламким голосом озвалась Кунтідеві, - я прийшла проститися з загиблим…
— Твій син убив мого сина! — вигукнула Радга, — убив підступно, з-за спини, бо не зміг здолати його в чеснім двобої! Гарних же ви виховали дітей, пані Прітго: один присягнув словом чести, та ще й брагману, у явній брехні, другий смоктав кров убитих, третій… о, третій взагалі не знає, що таке честь, а решта вміє лише тікати з поля бою! І не смикай мене, чоловіченьку, за покривало, — кинула вона до Адгіратги, який таки злякався її різких слів, — я не боюся цих людей! Я, мати Карни Вайкартани, зневажаю нових панів Гастінапуру!
Жінка раптом помітила занадто пильний погляд Пхальгуни, і її аж пересмикнуло від огиди:
— Чого так дивишся на мене, Арджуно, сину Прітги! Може тобі не соромно буде убити і стару бабу, котра
