Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Ці відвідини часто були для мене дуже неприємними, бо переривали мої підрахунки. Якщо, бува, донья Антонія не переривала моєї роботи, то це робила її служниця. То була дівчина такого ж віку, як і її пані, з таким же характером, і звалася Маріка.

Невдовзі я помітив, що моя сестра зовсім не любить ані пані, ані її служниці. Я в цьому плані поділяв її почуття, причиною чого з мого боку була роздратованість надокучливістю цих жінок. Їм, щоправда, не завжди вдавалося перешкодити мені, бо я мав звичку, коли хтось із них заходив, підставляти умовні величини, і лише коли знову залишався сам, повертався до своїх обчислень.

Одного дня, коли я був зайнятий пошуком якогось логарифма, Антонія увійшла в мою кімнату й сіла поряд зі мною в кріслі біля столу. Вона почала скаржитися на спеку, зняла з пліч хустку, склала її й повісила на спинці свого крісла. Побачивши, що цього разу збирається на довші посиденьки, я перервав свої обчислення на четвертій середній пропорціональній і замислився над природою логарифмів і над нечуваною працею, якої вимагало укладення таблиць від знаменитого барона Непера. Тоді Антонія, прагнучи перешкодити мені, підвелася, закрила мені очі руками й сказала:

— А тепер спробуємо, чи зможеш ти продовжити рахування, сеньйоре геометре.

Слова тітки видалися мені справжнім викликом. Оскільки останнім часом я багато займався логарифмічними таблицями й знав їх, як то кажуть, напам’ять, то мені прийшла в голову думка розкласти на три співмножники число, логарифм якого я шукав. Я знайшов три таких, логарифми яких знав, потім чимшвидше додав їх і раптом, вирвавшись з рук Антони, написав весь логарифм до десятої цифри. Антонія від цього сильно розгнівалась і вийшла з кімнати, обурено промовивши:

— Ну які ж дурні ці геометри!

Можливо, вона цим хотіла сказати, що мій метод не можна було б застосувати до простих чисел, бо вони діляться тільки на одиницю. В цьому відношенні вона мала рацію, і все ж мій метод був оригінальний, і я напевно не заслужив, щоб мене називали дурнем. Невдовзі після цього прийшла її служниця, Маріка, яка теж збиралася позагравати зі мною, але я був такий роздратований словами її пані, що відправив її без жодних церемоній.

Тепер я наближаюся до тієї епохи мого життя, коли я дав своїм думкам новий напрямок і скерував їх усі до однієї мети. У житті кожного вченого можна виділити таку хвилину, коли він, сильно вражений істинністю якогось принципу, починає досліджувати його наслідки й застосування і розвиває його в упорядковану систему. Тоді він подвоює рішучість і зусилля, вертається до вихідного пункту й надолужує недоліки первинних понять. Розглядає окремо кожне положення, аналізує його з усіх сторін, потім усі їх поєднує і впорядковує. Якщо йому навіть не вдасться вибудувати систему або переконатися в істинності відкритого принципу, то, в кожному разі, він стає розумніший, ніж тоді, коли приступав до роботи, і набуває певних знань, про існування яких до цього часу зовсім не думав. Тож настала й для мене хвилина побудови системи, а обставина, яка підштовхнула мене до цього, була такою:

Одного вечора, коли я після вечері завершував вирішення дуже складної задачі в галузі диференціального числення, я побачив, як у кімнату заходить тітка Антонія в одній тільки сорочці.

— Племінничку, — сказала вона мені, — світло в твоїй кімнаті не дає мені заснути, а оскільки математика є такою привабливою наукою, то я хочу, щоб ти й мене навчив.

Не маючи нічого кращого до роботи, я скорився проханню тітки. Узяв дошку й пояснив їй дві аксіоми Евкліда; мав би вже перейти до третьої, коли раптом Антонія, вирвавши в мене дошку, вигукнула:

— Незносний педанте, невже математика досі не навчила тебе, звідки на світі беруться діти?

Спочатку ці слова видалися мені недоречними, але коли я краще замислився, то з’явилася думка, що вона, мабуть, хотіла запитати мене про загальну формулу, яка б відповідала всім способам розмноження, уживаним у природі, починаючи від кедра — аж до лишайників, і від кита — до організмів, видимих тільки в мікроскоп. Водночас я пригадав собі зауваження, які я робив стосовно розмаїтості рівнів розумового розвитку у тварин, причини якої я вбачав у різних способах розмноження, у відмінностях умов розвитку зародка і в відмінностях виховання. Ця розмаїтість рівнів розумового розвитку, яка виражається зростаючими чи спадаючими рядами, знову привела мене на терени математики. Одне слово, я напав на думку відшукання формули, яка для всього тваринного царства окреслила б дії одного й того ж різновиду, але різної цінності. Моя уява розгорілася, я вважав, що зможу визначити геометричне місце й межі кожного з наших понять і кожної зумовленої цими поняттями дії, тобто, точніше кажучи, застосувати математичні методи до всієї системи природи. Роз’ятрений напливом думок, я відчув потребу подихати свіжим повітрям, тому вибіг на оборонні вали й три рази оббіг їх, сам не знаючи, що я роблю.

Нарешті я дещо заспокоївся; день починав уже світати, я захотів занотувати деякі висновки і, пишучи на ходу, направився в бік дому, а радше мав враження, що вертаюся дорогою додому. Сталося, однак, інакше: замість піти праворуч від висунутого вперед бастіону, я пішов ліворуч і через хвіртку для вилазок вийшов у рів. Денне світло було ще слабеньким, і я ледь бачив, що пишу. Тому я прагнув чимшвидше повернутися додому й прискорив свої кроки, все ще думаючи, що йду в правильному напрямку, однак насправді я йшов по ескарпу для транспортування гармат під час вилазки і знаходився вже за межами фортеці.

Незважаючи на це, я зовсім не помічав своєї помилки; не звертаючи уваги на те, що мене оточувало, я весь час біг, щось базграючи на табличках, і щораз більше віддалявся від міста. Врешті-решт, втомившись, я сів і повністю віддався своїм підрахункам.

Через якийсь час я підняв очі й побачив, що знаходжуся серед арабів; оскільки я трохи знаю їхню мову, досить поширену в Сеуті, то сказав їм, хто я такий, і попросив, щоб мене відвели до мого батька, який тут же виплатить їм добрий викуп. Слово «викуп» завжди приємно звучить для арабських вух; ті, що оточували мене, обернулися з усмішками до начальника, неначе очікуючи від нього відповіді, яка обіцяла їм солідну вигоду.

Шейх довго стояв, замислившись,